Бери осьо, пий. Така вкусна штука, шо це?
Чаполоч, Міл, кажи, шо маєш, і йди.
Да? А я думала, ми ше раз, як всігда.
Кажи. Я не знаю, мені перехотілось.
Чуєш, шо ми наробили? Лорка плаче.
Йди, я тебе прошу, завтра приходь.
Іду, якшо так.
Я — це — хтіла сказати: я дуже люблю Вас. Тебе. Дуже.
XVII
Я підкидаю свій трикутник з газети над головою — і стаю буквою і. Спершись на комин, пускаю різні димові букви в повітря. Людина з квіткою в грудях із цього боку білого плаского дерева. Той, хто прийшов і піде. Роковано. Миттєво. Без можливості вибору. Туди, звідки прийшов. Уууууух — хууууууу.
Вона має мене знайти — жінка з великими губами й прудким язиком — Ляня. Я не хочу про неї, але ми маємо зустрітись. З королевою омелового океану. Куриться. Кашляється. Пригорща думок у кулаці голови. Ніч глуха, як голова. Кругляк із вухами. Кругляк блідий — обдмухана кульбаба в чорному полі — голова чоловіка, хворого на жовтуху — око схвильованої пантери — дивиться-вдивляється вниз — авель благає братика — дулька білявої попелюшки — жовтавий камінь жорен — сонце з ампутованим промінням — місяць. Тихо, як у могилі. Під хрестиком. Здається, тільки дим цієї скрутки здатний на лоскотання тиші. Уууууух — хууууууу. Пітьма-немовля вляглася собі в постіль — лежить-не-спить — дірява рядюга, покладена на світло.
Там — унизу — під цим трикутнім дашком — Йоська і Лорка. Пришелепкуватий дід і жінка-каляска. Яке пашисте повітря — наче три життя в ньому — дихаєш і не можеш надихатись. Чаполоч. Я кричу в неосяжне привілля — кричу, як тільки можу, як зубр реве у ліс — аааааааааааааааааааааа! — як вовк свобідний на місяць, поголений під нулик — кричу з усіх сил у нікуди — так кричить голодна горлиця в безмір шалений — я ситий по горло цим не-осягненням ю н і в е р с у м у, його незбагненними порухами — ааааааааааааааааааа! Наливаю собі п’ятдесят, але нє, я не хочу брехати, я п’ю з пляшки. О! Ааааааааакаційко, дівочко-жінко з короною сизої птахи, глянь-но на моє наге чоловіче тіло — чи я ще годний для сподівань на радість? Шелесни хоч гілляччям лапчастим, не стій, як укопана в землю утяжливу! Ніч набучавіла — час змінив расу і рясу — на жовтянку захирів. О!
...
Я не дуже пам’ятаю, який був день, скоріш за все, субота або понеділя (смертнота). Згадав би швидше, якби не Дана. Я читав молоко і пив книжку на трикутному горищі Мишиного будинку — щурі підмітали хвостами попіл, спека пливла, як фуґу, піт — дощем. Це була книжка Еліота — і ми люди порожні, спустошені люди, соломою випхані, купчимось і мозки солом’яні хилим[16] — вмієш, енна людино, літати? Та не літаком, сховай свої квитки, куди ти?!
Я почув грузькі рухи ніг на драбині, приставленій до мого трикутничка — тух-тух-тух — так звучить дерево в мить входження сокири — здоров був, Джек! — І тобі не хворать, Міш! Я приніс тобі ось шо — ти не подумай, я назбирав з «красної» газети, тут небагато, але для мене це пристойна сума, на ню ти можеш купити собі беушну «україну» і трохи пожити. А мо’, шось ше. Але ти знаєш, шо я прошу взамін, да? — Нахєра мені беушна «україна»? — Шось друге купиш тоді.
Він поклав мені на коліна зібганий згорток купюр і був схожий на маленького хлопчика-прислугу. Свічку за гривню.
Я все підготував, Джек: там помиєшся — я нагрів води — а тоді — туди.
Він тицьнув кістлявою рукою в сторону літнього душу, а потім униз, де була кімната під горищем.
Давай покурим. Ууууууууух — хуууууууу! Скільки там?
Дві тисячі з копійками. У мене більше немає. Знаю, шо мало, але візьми, скільки є, не відмов, бог тобі дав більше, як мені, — глянь на мене! Тьху!
Я — ще дай-боже дядько — докурив скрутку і спустився драбиною — тух-тух-тух — до Мишиної господи. Я помився в літній воді — Миша рідко грів дзбан — ще раз покурив і вперше за весь час зайшов до будинку Миші. Світла веранда з великим старим диваном і кріслом-гойдалкою — чого він не пустив мене жити тут? — дуже велике вікно, грошове дерево, трюмо, стос газет — тоді вітальня — стіл із телефоном, балки на стелі, герань, алое, петунія, два стільці, етажерка з книжками, килим на стіні, палас на землі, сонце у вікні, горіхи в мисці, сервант — що далі? Далі — двері. Зайшов. Люстра у формі омели, телевізор, картини з пейзажем міста з о — а мо’, це портрети? — годинник круглий скляний — руками махає — час у ньому задихається — ікона святого Михаїла — диван. На дивані — Дана.