Драстуй, Джек.
Драстуй, Даночко.
Стіл накритий: дві склянки, тарілки з кайомками, виделки, вишняк у графині, пюре, зелений салат, м’ясо, хліб. Маслини були.
Сідай з того боку, буду дивитись на тебе.
Серветки жовті, винограду ґроно, свічок трійко. Сідаю.
Тут можна курити?
Не можна. Але сьодні можна. Міша буде не проти.
Буде?
Він прийде завтра, ми двох тіко. Ура!
Данко, я хочу дихати у світлих стінах, я так давно не спав у ліжку — тобі смішно?
Не смішно, Джек, я просто радію.
Ціла ніч наша — гола ніч, довга, як Мішина шия — ахахахах — наша ніч, наш вечір, Данко, — наливаю вже — свічка плаче — за нашу ніч, да? Да! Міша вміє робити вишняк, нічьо не скажеш. Хочеш про ньóго?
Не хочу. Ууууух-хууууу. Їж. Бери осьо, це Міша робив. Ой, вибач, не хтіла. Він любить мене. Всьо. Давай пообнімаємось. Я скучила. Твоє тіло — ммммм — наш синок буде мати таке ж тіло, да?
Твíй синок. І Міші.
Да. Але тіло твоє буде, очі твої?
Сідай. Поговоримо. Ось шо, Данко. Я хочу сказати тобі: ти не знаєш мене, ми трахаємось — подай мені маслинку — бо ти мене збуджуєш, я хочу тебе, люблю твоє тіло, знаєш? — знаєш! — я приїхав сюди — у це місто, в якому нічьо не можна зрозуміти, — бо так було треба — я не хтів, просто так було треба — затягнись! — Міша — твій страшний головастик — узяв мене до себе, шоб я кінчив у тебе — він заплатив мені — ну як заплатив? — мазнув руку медком на один пальчик — і я взяв, бо на нулях — мені тра’ їсти, Данко, дай маслинку, її Міша не готував? — перестань! — і я це зроблю, мені не важко, але ти завтра ж забудеш, шо це був я, ясно?
Не говори так зо мною, Джек! — я хочу дитину, але Міша не може, він — цей — ти зрозумів! — але він буде хороший папка — ти просто зроби нам, і всьо! Давай пити вишняк! Мені вже добре — ахахах — а тобі?
А мені хоч би хни! Ууууууух — хуууууу.
...
Кохатися, щоб зачати дитину — не собі — іншому чоловіку, в голу ніч — довгу, сяйну, намолену — з красивою хмільною жінкою, яку хочеш, але не любиш — плоть любить плоть, енна людино — це кохатися з самим собою. Думати, яким буде це дитя — слабка одиниця ен населення ен міста ен країни ен — чи виросте таким же, як я? — чи буде це дівочка? — яка вона буде? — висока, як я, чи мініатюрна, як Данка? — чи буде нещасна, як ми двійко? А якщо хлоп — чи буде він дужий? — як він триматиме удар і як битиме сам? Краплино, що з неї родиться істота рокована, яким буде це дитя? Куди поткнутись творінню, обтяженому диханням? Краплино, що виростеш у дитину, чи здатна ти нести відповідальність за приреченість істоти, що матиме усвідомлення краю свого? Кохатися, щоб зачати дитину, — це ставити велику свічку за здоров’я у теплий свічник. Дуже теплий. Гарячий.
...
Я так люблю лежати на твому плечі, Джек. Тоді нічьо більш не треба. Так якось добре — поцьомай мене — знаєш, шо він сказав мені? — Хто? — Міша. — Шо? –Шо боїться тебе. Шось є у твоїх очах таке, шо не можна встояти. Тут ніхто нічьо про тебе не знає. Де ти був до того, як приїхать сюди? Чим ти займався? Чого ти — здоровий мужик — живеш отамó зі щурями? Розкажи хоть мені — ми спим, і всьо, і нічьо більше. Ти не розказуєш про себе. У тебе є діти? — Хто його знає, Дан’. Я для цього сюди прийшов? — Ти не розкажеш? — Нє. — Скажи хоч одне: ти колись любив? — Да. Подай сірники. — Ууууууух — хуууууу. Куди ти підеш потім? Коли Міша тебе попросить. — Як звати дівку з отого дому? Ларіска. У неї є хто? — Є. Толька його звать. Любить її — трясеться. Не варіант для тебе, Джек. — Вона буде моя. Ууууууух — хуууууу. Якшо я захочу. Я буду жити в неї. — Ну-ну. — Не віриш? –Нє-а. Давай вип’єм — за наше дитя, да? — За твоє. Ваше. — Наше і наше, да? — Нє. Тільки ваше. Як ти кажеш, Ларіска? — скільки їй? — Тобі згодиться. В неї папка вмер був недавно. Мамку вона й не знала — згоріла молодою. А хата лишилась. І це ж Толька підвернувся — п’є, правда, трохи, але мужик наче нічьо, толковий більш-менш, робить, папа в ньо’ поет — так пише, аж за душу бере — про нашу вулицю був написав, то ми всі гуртом його — це — цитували, а про любов як пише! Любов — любов — любов! Сука ця ваша любов. Кому вона тра’? Тобі вона тра’, Джек?
...
Говорити з жінкою — чужою, сп’янілою, легкою, як подув оксамитового бризу, доступною — це заповнювати тишу сухим здриганням повітря, вдавати цікавість, голос холодний, як тіло річного вужа, пускати в обшир порожній. Насправді мовчати. Мов час ти. Звучиш, як годинник на руці Господа. Монотонно. Безпредметно. Марно. Чого Господа? Бо тільки в нього на руці є годинник. Круглий, як омела. Як ю н і в е р с у м. Час. У вас — деревоподібних — на руках лиш безглузді підробки з нервовими стрілками. Ходять по колу, наче ув’язнені навколо тюрми — худі, обсмоктані — коби вернутись туди, звідки прийшли — такі ж несправжні, як сміх від лоскоту. Котра година, Господи? Жодна.