Нема ні годин ні хвилин ні секунд тільки кола умовності вельми однакові поки стоїш з того боку лілейного дерева поки пливеш межи лебедів чорних що в рівних рядах як солдатики разом докупи зберуться й стріляють в людей пробиваючи нáскрізь усе що живе у людині людського бо слово патрон що виношує порох як час у своєму масивному череві Тих Що Пішли й не повернуться більше бо є тільки раз для буття що дорівнює диханню час чоловік що народжує мертвих як жінка живих в животі чоловіка хрести і хрести що під ними земля а у ній немовлята сумирні що бачили світ не пізнавши нічого бо є лиш подоба і відтінь химерна примара осягнення обширу щó нас прийняв не волівши впустити свідомість у себе о прóсторе сяйний пусти хоч погрітись обсмоктане тіло з кістками і кров’ю що квітку вмиває в міжгрудді як птаху запущену в клітку і бийся не бийся не випустять в лет безборонний о прóсторе сутий розкований чистий пусти хоч подихати плоть у своєму безмежжі дурні тілесá ходять-бродять коб істину вічну незбутню знайти яко папороть в цвіті бо є тільки віра в буття боже мо’ нас немає так само як істини ти хоч існуєш? скажи не мовчи дай нам знати що є ти що сутність твоя се не сутінь свідомості я вже готовий помацати руку твою і вином причаститись солодким як правда про вічність я твій прихожанин що прощення просить гріхи розбрелись по дурнім кругляку все таке не таке я тримаюсь за думку як риба за гак із напнутим на себе слизьким хробаком і живу і пливу наче риба німа і нема ні пощади мені ні розради тепер я люблю тебе прóсторе час у тобі розтікається мов краплі поту по плоті життя десь іде як рибалка на став і спіймавши всіх нас у торбину кладе ти рибина слизька як побачиш свій берег то край твій прийде але поки пливи під лускою ховай те що ближче до квітки що в грудях росте і що б’ється як риба об лід томý дихай і дриґайся яко худа стрілка часу в годиннику бога його є лиш слава і сила і воля тривка і правічна!
...
Підкури мені, Даночко, хоч’ зо мною по-циганськи? Ууууууух — хуууууу. Поцілуй мене тут — нижче — оближи — да, як я люблю це! — п р о д о в ж у й — я зроблю всьо, шо скажеш, Джек, я твоя повністю! — спускайся вниз, але нє, давай ше тут, о, так! — заткнись! — яка ти брутальна сука, да? — я твоя сука, да, хочеш таку суку? — дуже хочу, дай-но тут, отут, да, як люблю твої соски — продовжуй! — не щіпай так — ахах! — Джек, болить, ааааааай! — кричи голосніше, я збуджуюсь! — осьо тут, Дан’! — да! — нижче, не спіши, ше тут, спускайся, але повільно, я так люблю це — мовчу, мовчу, мовчу!
Язик такий слинавий, рухкий, шорсткий — ходить моїм тілом — так ходить вода біло-ніжним лататтям — так ходить слимак вапняною стіною — так ходить масляний пензлик у руці батюшки на чолі прихожанина — так ходить крапля майбутньої людини плоттю людини — я відчуваю кожен слинавий порух — доторк до тіла — так ходить ранкова роса тілом дитини поля — так ходить мурашка радості тілом дитини — так ходить пристрасть від коліна до живота: язик жінки — це дим чоловіка. Боже, Данко! — не згадуй Бога! — ахахахах! — я — твій Бог, сучко! — я — твоя прихожанка, Джек! — як я люблю його — а як він любить твої губи — ахах! — добре тобі? — дуже!
...
Жінка — чужа, красива, гаряча, яку ти хочеш, — це радість несусвітня. Зайди до храму, хлопчику, — бачиш, як ллється бліде світло на тіло пахке, мокре, рухливе? Ніч, що рядно діряве на жовтосяйному обширі, свіжістю дихає. Засутенілий малюнок стрілки годинника на руці Того Хто Створив. Котику сіренький, котику біленький, котку волохатий, не ходи по хаті, не ходи по хаті, дай життя дитяті. Дитя буде жити, котик буде снити. Ой, на кота дрімота, дитя вийде з живота. Буде собі плакати, а ми поки — трахатись! А-а-а-а! А-а-а-а! Ніч — це заплющене око часу. Під його повікою, як під ковдрою, кохаймося, деревоподібненькі, доки тримається в небі плід великої грішної яблуні. Людина ен входить в людину ен один, і дві плоті течуть до третьої — лілейною річкою, яко обличчя (від)світу, — дитя білої пристрасної води, ким ти станеш?
...
Всьо, піднімайся сюди. Дааааааааа-ночко, піднімайся! Хоч шé трохи? Ну добре, давай, візьми осьо вишнячку — ага! — глибше — отак, да — кххххх! — я люблю курити, коли ти це робиш — ууууууух — хуууууу.
...
Господи! Скажи, чи зароджувався Ти так само вишукано, як входить злотистий промінь у пахковиту ріллю? А мо’, як можний чоловік у райські ворота? Про що ти думаєш, енна людино, кидаючи білу насінину? Чи не про те, що виросте велике стебло колосу з твоїм розхилистим корінням? Чи не про те, що за колоссям прийде косар з руками натрудженими? Життя прожити — це поле перейти: од білої насінини до леза кінчастого. Котра година, Господи?