...
Ти любиш море, Мілочко?
Дужче, ше дужче, прошу!
Море любиш, Мілочко?
Ше сильніше, візьміть сильніше! Глибше!
Ти бачила море?
Я вже почті, ше трошки.
Дай мені відповідь, суко!
Люблю море, люблю, дужче візьми мене, візьміть мене, ааааааа, болить! Я вже почті! Уже, уже, да, да, да! Уууу-ж-ееее!
...
Нащо вам знати, скільки тут проживає людей? Йося сказав би, що людей нині не зосталося — одні нелюди, а на тому слові обов’язково пирснув би комусь із вас в обличчя слиною: «нелюддди». Пришелепкуватий Йося. Я спав з його донькою, ну як спав — просто засадив їй межи кістлявих хай-бог-милує-відвертає сідниць коло санстанції на Зелене свято. Було ще раз. У якомусь затхлому під’їзді. Але я тоді не кінчив. Це рахується? Мабуть, ні. Як же її звати? Зоя, здається.
Якось Йося прийшов був до мене з пляшкою. Розповідав щось про наше місто, що не той тепер миргород, хорол-річка не та, що все йде, все минає, і краю немає, куди воно ділось, відкіля взялось, що життя іде, і все без коректур, що і день іде, і ніч іде, і що куди не плюнь (при цьому плюнув) — нелюд. Знаєте, що я йому відповів? Щоби йшов підкурив од свічки.
...
Мілочко, хутко час іде, я з ним іду на межу, люди питають, щастя де? Що я людям скажу? Наливай!
Може, більше не треба?
Треба.
Завтра приходити?
Нє. Розкажи мені про мене.
У Вас жовті ногті. І кашель. І Ви жорстокий. Дуже жорстокий...
Перегорни календар. Уже середа.
Сьодні неділя.
Добре. Підкури.
Може, більше не треба?
Треба. Потанцюєш зо мною, Мілочко?
Да. Ахахахахахах, не ставайте на ноги. Ну куди Ви, знов? Я вже не можу...
Можеш! Дивись-но на наші тіні, ми схожі на дерева!
...
Хрест у руках хрест у ногах хрестом хрещусь хрестом молюсь янголи по боках а святая діва марія стереже моє тіло зранку до півночі з півночі до білого світу поки бог назначив мені віку. Акаційки недужні дівочки хорі дай бог вам корінням лапчастим завше землю хупаву вціловувати коби нам деревоподібним сльозогінним самим-собі-потрібним споглядати коли прийде край цвіт ваш підземний хліб наш насушний дай нам сьогодні дихати і хотіти дихати бо твоя єсть сила і слава і воля бо наша єсть слабкість й неслава й неволя дай нам краси боже бо вже кисню катма ні дурень ні мудрий нічого не знає живе умирає одно зацвіло а інше захляло яко свіча поминальна яко віра у чаші кадила яко бадилля трави яко кадилля трави яко і ми захлянемо з винуватцями нашими деревоподібними непевними сльозогінними як-і-ми-чи-зна-бог-кому-потрібними але поки отче дай вдих і видих як на небі так і на землі бо задушшя бубнявіє яко звук із дзвіниці яко баня церковна яко голод жовтавий яко час у годиннику лопне й не буде нас отче акаційки бережи наші омелілі амен!
...
Йосічка, дурний ти дєд, є ше горілка? Наливай. Шо ти такий злий, бє-бє-бє, а? Диви, який ти дрєвній, ахахах, у твоїй пиці можна окуня розводити! Ви подивіться, бє-бє-бє, Йося насупився. Хочеш ше жити? Ох і борода в тебе смердюча, бє-бє-бє, на осьо сполосни в чарці, бє яке воно трухляве. Ну, давай, за Зойку твою, чи як там той живий труп звати? Пий.
II
Ну куди ви опускаєте відро? Не лізьте туди! Там же дівка була втопилась! Ага, у березні. Я в неї не питав. І вам гарного. Нема за шо. Ага. Хай ідуть до криниці Тадеуша, нема чьо в мою лізти, правда, Лорко? Та в його ж криниці Зіна наче й втопилася. Зіна? Да. Яка там різниця, аби мою воду не вибирали. Не мою, а нашу, да? Да. Підвези мене до вікна.
Я не дуже люблю Тадеуша. Його внучка — висока пишногруда Агнєшка, звісно, це не головне в ній, але що я ще знаю про неї? Хіба що її серцю — то точно! — під такими кругляками приємно битися. Завше мені підморгує дівка. Якось до мене заходила. Принесла денешти. Тілько кульок, каже, верніть, дєд просив. Знаєте, що я їй сказав? Що хочу її. Так ось, про Тадеуша. Але — бог з ним! — забув. О, згадав. У нього донька була. Зіна, здається.
Ще є Міша. Або Миша. Так його називає Йося, коли вип’є. Я не знаю, може, варто писати «миша», бо я не питав у Йосі, яка літера — велика чи мала — має бути першою, але хай буде-таки з великої. Я люблю Мишу. У нього дуже вузькі плечі й кремезна голова. О! Уявіть собі найдешевшу свічку — гривня чи півтори — що пускає жовтавий вогник. Це викапаний Миша. Іноді здається, що ось-ось його жовта голова звалиться з огидної почервонілої шиї і покотиться межи бадиллям полуниці. А мо’, межи крислатими горіхами чи білокровним молочаєм. Але точно не межи смолистими вишнями. Це було б несправедливо. Миша робить дуже сласний вишняк — пам’ятаєш, як ми ним обпилися, Йосіку, дурню ти трьохвідровий? Нам же не треба, шоб у Миші відпала голова, да? Я люблю Мишу.