...
Моя Даночко, я вже не можу! Руки впиваються в руки — жуки схрещують лапки — повільний напружений рух гарячою спиною — так альпініст рухається скелею — вверх і вниз, вверх і вниз, вверх і вниз — стегна! Ніжно облизувати шию — кусати в проміжках — і стискати стегна. Притискати наструнчене тіло жінки до свого. Відчувати порский язик у вухах. Спускатися до сідниць руками. Як добре, Бо’, як добре нам — бозна-чи-Тобі-потрібним — у хвилини пристрасного єднання, коли усолода більша за мислення, коли плоть наша вища за душу, як баня церковна вища за ясла! Водити нервово напружений палець межи спітнілих сідниць. Думати. Про входження в жінку, яке ось-ось відбудеться. Запускати думки в гарячі чоловічі руки — думки виростають у рухи — так гусінь стає метеликом — бачиш, як бубнявіють думками жили? Жінко, я лишаю в тобі саджанець життя, що дихає втіхою! Якою ти будеш із важним куполом живота? Даночко!?
...
Не спи, людино, у час весни свого буття несосвітенного, коли квітка грудна буяє і стерпна ще думка про стухання її, про стихання стукоту червоного пуп’янку. Не спи, людино, коли пітьма хворіє на зоряні висипи, а тиша — плівка на шкірі повітря. Люби, енне тіло, у палахкому поті дух свій вихлюпуй, коли прамовчання природи стелиться в простір неозорий, коли птаха нічна клює прямо в час і співає про небеса пливкі. Плином сп’янілої плоті наповни сей келих, що порожнява ймення їй, чудовна істото, здатна на дихання і на кохання! На охання! О-о-о! А-а-а! У-у-у! Кричи з усіх сил од усолоди палкої, вивільнюй хіть свою невпинну, жінко, наче ніж у плоть твою увійшов — так кричи, поки зорі полові цвітуть, свої стебла сховавши в небесну ріллю! К-р-и-ч-и!!!
...
Дай-но я зроблю тобі добре, Даааа-н! Осьо так, да! — язик ходить низом живота, долає доокола пупка жінки пливкі кола, заходить в саму ямку пупка — а далі? Нижче, іще нижче, і вже — і! — спочатку легкі доторки кінчиком язика — так торкається подув білої голови купави — а далі? Рухи язика стають акцентованішими — межи воложистими її губами ходять слинаві гарячі доторки — заходь до жіночого собору, язичку-шалунчику, повзай тілом — ах! — глибше умощуйся в едем пречудовний — п-р-о-д-о-в-ж-у-й! А далі? Шість і дев’ять кохаються на очах у вечора, шість і дев’ять стають числом пристрасті — чоловік і жінка стають єдиним цілим — п-р-о-д-о-в-ж-у-й — синхронна усолода тіл набуває градусу неможливості — боже, який недоречний ти в нашій глибокій втісі, але чого твоє ім’я викрикуємо ми в мить високого блаженства? — Божеееее! — як добре нам, як легко нам у спільному задоволенні викрикувати ймення твоє! — чи гралися адам із євою в шістдесят дев’ять? — ми, збуджені, мислимо гарячими тілами, спраглими до злиття, що завершиться апогеєм тріумфу плоті, але поки не будемо про це. Іди сюди, Данко, — іду сюди, Джек, — я хочу зверху! — сідай отак, да! — льоп-льоп-льоп-льоп-льоп! — а так у нас вийде дитя?
...
Ніч — жінка-метиска із золотавими очима. Як тобі вона, небесний дядьку? А вам, енні чоловічки? Тихо так — чути дихання схололих стовбурів, розстріляних денним сонцем. І дихання нас — людей після пристрасного кохання. Про що ти думаєш, деревоподібна істото, після грандіозного тріумфу єдиного доказу свого існування — тіла? Мовчиш. Куриш, осміхаєшся, порожняву думку вигулюєш. Яко пса. Знаю-знаю: думаєш, що ще є час, що є ще порох і порух є соковитий, що здатний ще до любові біло-вологої, сподіваєшся. Думаєш. Ходиш-світишся. Про край забуваєш. Живеш.
...
Ну, ти кінчив у мене, Джек?
Нє. Не буде нічьо. Не буде. Я передумав.
Ууууууууух — хууууууууу.
ХVIII
Він приставав до гладких дівчат, Лор. Одна, кажуть, спала з ним пару років, а коли взнала, шо він лізе до інших, розказала матері про те, шо він її змусив силою. Ніхто не довів його вину, але зі школи його вигнали. Ми пили казьонку й курили «пріму» коло старого котловану з Могилою. Я вже не згадаю, про шо ми говорили, ми напились і, здається, плакали. Сміялись. А тоді заснули. Нашо ти пив з ним? Не знаю. Скільки ти тут живеш? Шість років. Де ти народився? У місті ен. З високими димами. Іншими деревами. Як звали твого батька? Я не знаю.