Чоловіки про таке не говорять. Він любить людей?
Нє-нє-нє. Це точно не до нього.
А що він любить?
Ну... Він шось розказував про зубрів, вроді, шо вони кращі за нас. І про дерева чьось любив говорити. Казав, у них є душа — шось таке, а омелюхи — то для нього святе. Странний він, словом. Але це й підкупляло якось. Мо’, перечитався, бо він з тих книжок не вилазив.
Коли він перестав жити у вас?
Зразу після того, як ми мали зачати дитину. Я розказала Міші про те, шо Женя не захтів, і він попросив його. Гроші не вернув, але й не просив лишитись. Пішов, і всьо.
Пішов куди?
Бог його зна. Перед тим, як жить з Ларіскою, його не було тут місяці півтора-два. Він пару раз приходив до неї, я то знаю, чого, але не хочу говорить. Це до неї. Вона всьо розкаже.
Ви бачились після того, як він пішов од вас?
Нє.
А як же той вечір, коли Ваш чоловік від’їжджав у справах?
Він і це Вам розказав?
Ми ж домовлялися про чесність.
Да. Було. Але потім я розказала Міші. Це був прощальний вечір.
Був секс?
Не мучте мене.
Був. І як відреагував Ваш чоловік?
Я сказала, шо ми пробували ше раз. Не знаю, чи він повірив. Тепер це не так важно.
Для чого Вам це було?
Я не знаю. Не знаю! Не знаю!!! Я більше не хочу про нього!
Останнє. Мені сказали, що бачили його з Вами біля церкви у червні. Це правда?
Правда. Ми почті не говорили. Я не дуже хтіла його там зустріти. Ми вже можем закінчити?
Можемо. Дякую.
Шо Ви з ним зробите, коли найдете?
Переживаєте?
Ви посадите його?
Злочинці мають бути покарані, правда?
Не вбивайте його, добре?
Він сам себе вб’є.
VI
Треба бути послідовнішим. Логічнішим. Із повагою до часу. Тому все за порядком.
Кажу: каюсь.
Анна хотіла здихатись мене якомога раніше. Будучи підлітком, я заважав їй будувати особисте життя. Будучи матір’ю, вона заважала мені робити те саме. Їй було вже тридцять, і я думав, у такому віці вже можна схаменутись, знайти постійного чоловіка, але вона тільки підтверджувала свій статус «слабкої на передок» жінки. Мене вважали вже не просто бідняком, а й сином проститутки. Аннушки.
Але мені не було куди йти. Моє життя, Боже, було схожим на дощове небо. Тільки замість крапель — дні. Падають і розбиваються. Стають суціллям. Я писав лаконічні замальовки. Здебільшого вони були про коханців Анни і присвячувались їй. Це було щось схоже на таке:
Ця ніч із круглим серцем — його стукіт об небо почує лиш пес Бога — приведе до нас ще одного дикого звіра. Анно, Анночко, дівчинко-жінко, ти кричатимеш у квадратний простір, і голос твоєї усолоди, розбившись об стіни, вбиватиме в мені бажання любити. Любити людей. Не неси їй квітів, дикий звіре, який ніколи не станеш мені другом, увійшовши в її плоть, ти поставиш хрест на своїй суті. Завтра, коли вивітрюватиметься твій незносний тваринний запах, я ненавидітиму людину ще більше, ніж сьогодні. Сутінь серпневої ночі пробита цвяшками із сяйливими голівками — істоти потойбіч неба терплять у своїх ступнях їхні загострені стрижні.
Вона ніколи не читала цих текстів. Вона ніколи не читала мене. Ми жили й мовчали. Як риба, що ми продавали. Безголосся стигло всередині нас, щоби колись вирватись, вибухнути, розірвати кокон нашого існування. Одного разу воно достигло:
У той вечір я читав Ісікаву Такубоку, покурюючи у вікно своєї кімнатки. Я взагалі дуже багато читав тоді — самотність не залишала мені вибору — книги давали відчуття абстрактної співприсутності. Вона повернулася пізно й була п’яна. Зняла одяг і повністю гола зайшла до моєї кімнати. Я накрив її ковдрою й приніс пігулку. Я не хочу передавати наш тодішній діалог, Боже, але суть його була в тому, щоби я вимітався з її квартири. Ми кричали один на одного, наче це був останній шанс усе висказати. Я тоді наговорив зайвого — мамо-осоко, пробач і забудь, якщо зможеш! — і ще: я вдарив її.
Каюсь. Каюсь. Каюсь.
Каюсь, але не прошу прощення. «Мам, ми — сильна вода?» — спитав я зранку. «Я тобі не забуду!» — відповіла вона.
Зараз, уже наковтавшись пилюки життя, я би плюнув на все і пішов з дому. Але тоді я терпів. Інколи я задумувався про життя матері, і мені було шкода її. Розкішне тіло цієї жінки могло би підкорювати великі подіуми й засмагати на березі лазурового океану, але воно стало всього лиш прихистком для базарних дикунів, запах кожного з яких був по-своєму обридливим.