Втечі? Куда він втік? Він шо — цей — авантюріст? Візьми мою руку. Осьо так.
Я зараз серйозно. Він утік сюди після того, як скоїв злочин. Він розповідав про своє життя до цього?
Та боже, нічьо він не говорив. Мені на нього пофіг, як і йому на мене, як ти не в’їдеш? Туда-сюда і розбіглись. Ахахахах.
Але ж ви про щось говорили?
Да. Про якийсь брєд. Дерева, водку — випий осьо — він про омелюхи шось розказував вроді, про своїх баб, я не помню вже. Ти обнімеш мене, капітан?
А друзі є в нього тут?
Та не знаю я. Відлюдько він. Не думаю, шо хтось з ним дружить. А мо’, я не знаю. А де ти живеш тут? Нашов яку бабу?
В готелі. А що?
Останешся в мене? Старий оно вже заснув. А ми можем — ну ти поняв.
Я подумаю. А як ви любили це робити?
Як ше можна це робити в тих условіях? Взяв мене ззаду та й всьо. Пий, капітан. Хароша штука — ця чаполоч. Поцьомаєш мене?
Я поїду в готель.
У тебе є баба, капітан?
Це вже не важливо. Треба їхати. Ти красива, але ні.
А якшо я зроблю отак?
Зой! Перестань! Я ж зараз не стримаюсь.
Давай покурим, капітан! У тебе така щєтіна — ммммм — дура я, да?
Не знаю, Зой. Перестань!
А так?
Ти йому так само робила?
Мо’, ми не будем про нього, а? Тобі нравиться?
Дуже. Да. Перестань.
Сиди тако. Мовчи. Зараз я візьму морожене.
...
Розслабся, капітан. Нічьо не роби. Лежи!
VIII
Соню! Сонечко! Дівочко з малахітовими очима! Пробач, що про тебе згадую в час гризотного покаяння, коли слова — маленькі діти, які лізуть у куток стати на гречку. Хтось настирливий грає у сквош зі стінкою моєї пам’яті, і я не можу забути тебе. Інколи я плачу за тобою — і це поразка. Кажуть, не можна нам — тим, хто сильніший. Із цупкішим голосом. Із ширшими плечима. Не можна нам, Сонечко, чи ти чуєш мене?
Кажу: каюсь.
Ми познайомились одного з вечорів, коли я ночував у гуртожитку. Тоді було якесь свято — скоріш за все, хтось для чогось родився, мо’, навіть вона. Я вмів поводитись із жінками, принаймні я так думав, але перед нею мені чомусь було ніяково. Я запросив її на балкон покурити, і вона відмовилась. Коли самовпевненому чоловіку кажуть «ні», йому не лишається нічого, крім стати настирливим. Я пробував говорити з нею, але вона відповідала сухо, без інтересу, сидячи на колінах у якогось рудого єврея — і я хотів його розчавити. Каюсь. Я багато пив і намагався здаватись дотепним — коли ти робиш це перед людьми, яких зневажаєш, Боже, то граєш дві однакові моновистави: актор однієї з них є водночас глядачем, і він хоче закидати (т)себе гниличками. Соня була глядачкою з іншого боку мого я — їй було нецікаво.
Соню! Сонечко! Та, що змусила мене сумніватись щодо раптовості людських зустрічей, я полюбив тебе з того вечора — і став слабшим. Залежність од тебе — це сласний мазохізм, начинений божевіллям.
Щоранку я зустрічав її коло гуртожитку. Перший час я боявся навіть торкатись її — рухи моїх рук нагадували хитання трави од леготу — така сокровенна чистота вперше стала суттю моїх помислів. Вона досить переконливо тримала дистанцію, і мої почуття засліплювали так стрімко, що я не можу пригадати нічого зі свого тогочасного життя, крім неї. Як жила тоді Анна? Що було в країні? Як я складав сесії? Чи був я тоді життєлюбом? Не пригадаю.
Ми поцілувалися вперше в ботанічному саду на мій день народження. Була точно субота або неділя — я не працював на будівництві — і вона не знала, що то був день моєї скромної з’яви у світі людей. Ми випили червоного вина, розслабились, я тримав її за стан, і хотілось плакати, і плакалось, і було так добре, і плакалось, і танув лілейний сніг мертвого ботанічного саду, і плакалось, і було прохолодно, і ми цілувались, і вільгість свіжого обширу, який ми не здатні підкорити, тримала наші тіла, і плакалось, і пісня безхлібного гайворона — літери на небесному аркуші — була тлом нашої втішливої прихильності. Любити — це забувати про власну приреченість. Ми любили — і забували. Ми забували — і дихали прискорено. Коли ти вперше починаєш почуватись комусь потрібним, то уподібнюєшся до пса. Не так: ти стаєш ним.
Наша закоханість була схожою на плавання потопельників. Твої рухи нервові, конвульсійні, ти хочеш жити, ти готовий на приниження перед стихією, ти виснажуєшся, але пливеш, ти захлинаєшся, але пливеш, ти потопельник, і коли виходиш на суходіл — твої рухи спокійні, виважені, ти виснажений, ти спустошений, ти не хочеш жити, ти не готовий на приниження перед стихією, ти небіжчик, але живеш, ти аморфний, але живеш, ти людина плоті — порожнеча в шкіряній коробці. Ти-ти-ти-ти-ти-ти-ти! — у тебе стріляє пустка.