III
Йось! Перестань плакати! Я не знаю, хто зрубав твою аличу. У цій місцині багато недолужиків. Рясна ж яка була алича! І висока. І кому вона на дорозі стала? Наливай, старий ти бідаха, хай їм руки одсохнуть — нелюдам таким — знайти би та як вгріти тою гилякою по спині, шоби більше не лізли в наш двір, суки! Нічьо, посадиш ше одну, не плач, бо й так лице, як квашений огірок. О, слухай, ти знаєш, шо сльози смердять так само, як сеча. Ахахахах, воно тобі треба?
...
Я занурюю руки у відро зі студеною криничною водою і вмиваю своє висхле обличчя. Потім я виливаю воду на груди й сідаю на стовбур білого наливу. Я знаю, зараз почнеться найкраще. Вечір буде повільно вмирати, спершу на небі з’явиться легка матова плівка, вона протримається зовсім не довго — три, мо’, чотири самокрутки, — потім прийде час стуми[7] — ви ще не скажете, енні люди, що вже стемніло, але вже буде й не світло, це період нетривкої невизначеності, якраз Агнєшка виходить говорити з кимось по телефону, на ній тоненька льняна сукенка, я не знаю цього когось, вона називає його «ти», цей хтось, мабуть, любить її, я відчуваю, він гірший за мене, інакше вона б не підморгувала мені, потім з’являється перша зоря — я завжди загадую бажання, про яке ніколи не розкажу вам, деревоподібним, потім я вилажу на дах нашого будинку — осьо прямо зараз стаю на хитку соснову драбину й роблю кілька зграбних кроків, останній рух — і я вже тримаюся за старий цегляний комин. Сідай коло мене, журна горлице, заспівай мені про серце омели, про акації преосвященні, про їхню добірну хирість, про прашурхотіння одвічного пралісу, в якому хочеться вмерти, про синизну чудотворну, про простір неозорий, про неосягнення лету, про все-на-світі пій мені, дівочко крилата! Я дав би тобі ім’я, але воно розіб’ється об вітер, просто сиди коло мене, дихай і знай: я люблю тебе, шпарка птахо, як це приречене надвечір’я, це димне повітря, цю пітьму, вона вже вляглася в небо, я — Пан, я — раб сього неосяжного рóзмаху, я люблю тебе, бо ти бачила серце омели, ти — край мій, горлице, і початок!