Ууууууух — хууууууу.
...
Поспала трошки? — Да. — Воду будеш? — Ага. Візьми мене за руку. Такий холодний. Замерз? — Трохи є. — Клади сюда — отако. Подивись на мене. — Тобі не страшно зі мною після того, як я тобі всьо розказав? — Нє-а. Якби було страшно, я б тебе тут не приютила. — Точно не боїшся? — Точно. А нада? — Бог його знає. Я сам себе боюсь. Ууууууух — хууууууу.
...
Розказуй тепер, шо там чути. Всьо тихо? — Не дуже, Женічка. Не хтіла тобі казати. Тут такі діла: сищік ходив до Зіновія. Не знаю, шо вони там говорили, але він тебе вроді як здав. Ти умніца: зразу поняв, шо він не буде мовчать. Добре, шо ти втік сюда до мене зразу після сповіді. А тут ше цей поц приїхав — Ларіскі пасіба — ну нічьо, вигребем якось. Мені друге інтєрєсно: нашо ти розказав Зіновію, якшо знав, шо він тебе злиє? — Я не йому розказав, а Богу. Це тебе не стосується. Звідки ти знаєш, шо Зіновій здав? — Мужики в «лісовій» говорили. Уже всі знають, да? — Женічка, давай лучче покурим. — Я питаю: вже всі знають про мене, да? — А як ти думаєш? Сищік приїхав бозна-звідки раді тебе, опитав півгóрода, тебе всі спалили, крім мене, панятно, ти змився красіво — і не будуть говорити? — Шо шé чути? — Нічьо вроді. Ти ж тільки сиди тихо, мамкіне пальто вдіваєш, як виходиш? — Ага. — Всьо ж буде добре, да? — Мусить бути, Міл’. Ууууууух — хууууууу.
ІІІ
Мені було незносно дихати в затхлому квадратику літньої кухні — вийшов у сад. Бездонна криниця ночі з чорною водою — дядько з мозолистими руками крутить залізний ланцюг із діжкою — душа протікає. Місяцю встидно бути голим — провалитися би крізь небо. Лупа з голови Всевишнього обсипалась у темінь — світиться. Прибляклі скелети яблунь — смертельно живі — на рентгені ліхтаря. Хистка зáморозь. Німотні порухи леготу. Ледаче перегукування псів. Зляканого серця стукіт.
Голова людини й куля земна — жорна.
Піді мною — студене лілейне листя. Над — лапчасте гілляччя — кровоносні судини обширу. Чи то часом, чи то вітром обглитані. Болить? Не дають отвіту. Рухляві риби в криниці ночі — думки чоловіка; спиняться — сам знаєш, що буде. Зябра, наповнені гелієм. Наче голодному звіру посеред безлюддя несходженого — хочеться крикнути!
Мовчу. На весь будинок хворого черепа думаю. Про жінку з омелового океану — Ляню. Вона приходила вчора, але я не міг вийти. Стояла коло воріт цього облупленого обійстя, струнким тілом блукала межи дерев — плакала. Мо’, вона приносила мені думку про сорок третю омелочку, а мо’, хотіла покликати на купання. Я не знаю. Лянечка — дівочка, яку я ніколи не бачив. Чшшшш. Нікому не треба знати про Ляню. Ті, кого я називаю вони, не зрозуміють. Вони скажуть, її немає. А мо’, вони самі не існують? Нездужна дійсносте, чи ти не відтінь вигадки?
С т о м и в с я.
Останнім часом дуже болить у скронях. Тук-тук-тук — зігнутим указівним пальцем б’є по шкірі фізична свідомість. Відчуття — наче перестати пити пігулки. Щось відбувається. Таке враження — мене до чогось готують. Чи вже? Під цими холодними стовбурами тільки й ховатись. Але, Бо’, не смійся так! Як нестерпно це чути! Чшшшшш. Порожньої думки озвук. Ламання лінії спокою.
Лянь! Глянь на тіло моє чоловіче — і йди від мене!
Тебе немає. Я тутки. Тебе немає. Я — марення твоє. Тебе немає. Нема? Є! Тебе, я кажу, немає. Тутки, кажу, я. Замовкни!
...
Посеред ночі сиджу. Тінь моя ліхтаревою перебита. Холодно. Димові кола з рота — літери о у слові прóстір. Струшування крапель із крил горлиці. Запах вільгих дерев — поезія, що не потребує слів. Розпорошення атомів н е в и з н а ч е н о с т і. Тримання сутемряви й рівночасне наближення до розсвіту. Протікання душі. Чим критимеш? Смолою з черешні.
Присоромлений хлопчик води — легкий дощ.
Тебе немає.
Тутки я.
Хтось наполегливо намагається розколоти горіх голови. Зась комусь. Я тримаюсь. Жовтими руками за дерево життя. Біль нестерпно бубнявіє. Він — чоловік. Ми порозуміємось.
IV
Як ти спав? — Не спав. — Зовсім? — Зовсім. — Я на роботу. — Добре. — Ти злий? — Я ніякий. — Я буду скучати. А ти? — Для чого ти це питаєш? У цьому є шось странне? — Я на люблю таких питань. Пробач. — Ти холодний якийсь. Чи мені кажеться? — Я не хочу про це. — З тобою тяжко, Жень. — То вижени мене. — Ти ж знаєш, шо не зможу. — То шо ти хочеш? — А чого може хотіти жінка? — Мені не до цього зараз. — А коли? Коли тобі буде до мене??? — Подай тютюн. — Відмовчуєшся? — Будеш курити? — Да. Ну скажи мені: я хоч трошки тобі треба? — Да.