Душа протікає.
Стемніло — можна йти. Тричі спльовую через ліве плече — виходжу. Тільки би не попастися — я маю бути обережним. Не озиратися. Іти впевнено — не виявляти страху. Наплічник тягне назад — нічого. Великі жовті квадратні очі будинків. Не дивіться на мене! Треба прискоритись. Хтось іде — я його знаю. Чшшш. Я — невидимий. Він сказав «драстє»? Мені почулось? Він дивиться мені в спину? Тримати впевнений крок — не озиратися. Мені здалося. А якщо ні? Я маю скинути його з хвоста. Чи здалося? Варто спинитись і прислухатися до його кроків. Здається, нічого не чути. Я — чистий. Од мене віддає потом, одяг прилипає до тіла. Голова мокра. І я забув шапку. Повернутися? Це небезпечно. Вєру могли вже випустити з льоху. Може, мене вже почали шукати. Іду далі.
Знову якісь люди. Вітатися? Краще мовчати. У момент зустрічі відвернути обличчя, але нерізко. Вони дивляться прямо на мене. Мої кроки занадто гучні. Добрий вечір! Мовчати. Добрий! Для чого я це сказав? Більше ні з ким не вітатися. Ууууууух — хууууууу. Нічого не аналізувати зараз.
І червоніють розгублені очі в розпечених надрах страху.
...
Ось уже поле й залізна дорога. Можна перепочити. За вас, анорексичні тіні сиротливих ліхтарів, за вас, лебедині перемерзлі трави, обсмоктані простором, за вас, бетонні ребра байдужливих колій, і за тебе, химерне місто бездумної втечі, що вросло в мене, п’ю! Із кожним ковтком мені більше хочеться думати про красу сущого, про те, щоб її зрозуміти. Мені стає легше.
Уві млі бовваніє бурштинова паща електрички.
Неподалік будинки-астматики
викашлюють коминами молочний дим —
рухлива краса зникомого спокою;
у легкому пахіллі[17] свіжості
вчувається духмяний хміль —
не нади́хатися;
не накупатися в цьому павідді,
не стати незримою часткою
повітряного розмаху,
розчинившись у його нероздільності;
скелети дерев — чорні,
обглитані, зубожілі —
виставка голодних ченців просто неба;
пригорщі соняшникового насіння —
гайвороння в зашморгах ключів — повернеться на землю —
вись ісплюне.
Поморені люди виходять із холодного лона електрички — несуть утому в клітчастих сумках — хáй собі.
Траурна стрічка далекого лісу, вплетена в небосхил. Просвічена місяцем. За ким жалоба? Замовкни. Шануй безголосся. Тебе немає. Тутки я. Старої церквиці підбите око ледь світиться. Хто підбив? Чаша кадильна. Баня хрестом до неба прилипла — не віддерти. І не померти, захлинувшись од пустки, просто зараз посеред розшрамованого холодного поля. Бо: ще смиренно несу в очах світ, наповнюючи подобу напоєм духу двожильних зубрів, — а світ мене? Замовкни.
Жмуток іскор на хвильку зринає з осиротілої електрички в просторінь. Умирає.
...
Ти плачеш? — Тобі здалося. — Я не чую тебе. — А кого ж тоді? — Зникни! — Налий мені. — Де твоя чарка? — Осьо. — Я не бачу. — Торкнися мене. — Багато хочеш!
Ти не існуєш! Мені треба рушати далі. Навіть не думай мене переслідувати. — Я — відлуння твоє. Іди від мене або вмирай — рай, рай, рай! — Не заважай мені — ні, ні, ні! Ти — тільки марення моє — є, є, є!
...
Останній ковток — і я продовжую йти. Краще — через будинок німого — там тільки псяччя лишилося. Однієї літньої ночі я був спав тут, просто на конюшині, — німий приніс мені зранку сироватки — пив, питав його, як звати, — написав у повітрі ‘німий’, дивився йому в очі, сиділи трохи на бордюрі — обоє сонні — запам’ятав, бо в осоки був день наближення до, хотів розповісти йому про неї — стримався, плакав усередину, а він відчував мене — плакав німими слізьми, і мені б не завада з ним, та тільки журно кривився, примружуючи очі, а тоді обійнялися й попрощалися, озираючись один одному в ревні душі. Помер, кажуть, німий, рік-півтора тому — не було й кому поховати по-людськи, так і влетів зі своїм безголоссям у небесну ріллю — нагодуй його, Боже, словами.
Далі, розчинившись у просторі, на одному порусі треба пройти проз червоні кількаповерхівки, розкидані навколо базару. Тут може бути багато людей — хах, Йось, одні нелюди, я знаю! — ліхтарі не на руку — ноги видають хвилювання — спина мокра — обабіч тіла — цегляні квадратики. У якомусь із під’їздів, мо’, ще блукає відлуння нашого із Зойкою дикого гріха — зустріти б її зараз та й узяти там же — мовчки, коротко, монотонно — не час думати про це! — стриманим рухом долаю дистанцію. Єсть прикурить? Нема. А жалко. (стримайся, не чіпай його!). Жалко? Ага. (не говори до нього!). Мо’, пошукаєш? (тобі не треба світитись!). Пошукаю — ану, держи, сука! Прикурив, а? На шé!, мало? А так? Ахахаха! (більше не треба!). А ше так, і так, і тако — (зупинися!) — покурив, гад? На!