...
Як тут — на смиренному лілейному дереві — передати крик із затуленого рота? Треба з усієї сили, зціпивши зуби, стиснути відчайдушний звук за горлянку, напружити жили і щосили душити його. А він, повільно тьмяніючи, конвульсійно плюватиметься білою слиною, яку побачиш межи чорними літерами. Судомно зім’явши пасма волосся в долонях, знай: це і є крик із затуленого рота.
...
А тепер просто віддай мені блокнот і зошити. Де гроші? Мені треба гроші. — Візьми у вазі. — Ше є? — Нема. Більше бачити й знати тебе я не хочу. — Покажи пальцем, де блокнот. Дякую. Тепер всьо. Як тільки вийду за поріг, можеш дзвонити мєнтам, я все одно втечу — така я сука. Зараз я маю сказати на прощання тобі шось фатальне, да? Бачиш, яке небо? На ньому колись і зустрінемось, Лор’. Закурю наостанок. Ти ше нічьо’ баба, хоч і каляска, хай тобі буде добре з ігриком, ти ж з ним трахаєшся, да?, а мене забувай скоренько, я не твого поля ягода, ти мені була сама знаєш для чого. Колись, мо’, згадаєш і шось хороше про мене. Я хтів тебе полюбити. Не плач-но. Нема чого плакати. Уууууух — хуууууу. Знаєш, шо я думаю? Такі, як ти, щасливіші за таких, як я: ви не вмієте плавати глибоко. Вас не цікавить істинне. Ви — до болю біологічні. Ваше щастя — це пшик, який для нас непомітний. Ваша смерть не схожа на нашу. Бо ми — уже мертві. Знаєш, як воно бути мертвим до смерті? Нє-а, не можеш знати. Найстрашніше, шо я заздрю вашій касті приземлених. Уууууух — хуууууу. Я по-чорному заздрю вашій примітивній радості: ви немічні, але ви здатні радіти. Якби я був одним із вас, мені б так не хотілося вмерти. Але мені пощастило менше. Ти хотіла б жити, коли тобі ні-чо-го не цікаво? Єдине, шо мене тримає, — існування цієї дурнуватої авантюри, яка не лишає мені вибору. І ше: страх фізичної смерті. А ше, знаєш, шо мене рятує? Чаполоч. Цілуватись не будем, Лор’. Мені треба йти. Мєнтам скажеш, шо я пішов у бік корніловки[20]. Я справді буду тікати через неї. Тримайся. І не забувай про мої омелочки. Щасти тобі. Уууууух — хуууууу. Уууууух — хуууууу. Уууууух — хуууууу.