Я стою на даху, тримаючись за комин, і викидаю з горла жовтий розкотистий кашель. Кожен порух моїх грудей супроводжується лунким озвуком. Сьогодні до мене вперше прийде Ляня. Я не хочу її бачити, але ми маємо поговорити. Вона не знає, де я живу, може, довго блукатиме нашою вулицею, зазиратиме в різні обійстя, лякатиметься прив’язаних собак, але вона знайде мене. Я сказав їй орієнтуватися на омелілу акацію, на ній сорок три кругляки, я знаю це точно, і на голого мене, який стоїть на даху нашого спільного з Йосею будинку і пускає в повітря димові кільця.
IV
Шо було потім, Горку? Ти справді хочеш знати? Я приніс тебе назад на глинистий берег, там були якісь люди, ми їх майже не помічали, вони стрибали з верби, брали її, як суку, за довгі розтріпані коси й стрибали в мілку дурнувату кальобанку. Я теж стрибнув один раз, і ти сміялася з мене, як сміється шестикласниця з хлопчика, який програв свій забіг на фізкультурі. Я прокусив тобі губи, кров змішувалася з моєю слиною, я зализував рану, ти кричала, я стискав твої руки, ми хотіли один одного, довго цілувалися, ми були збуджені, ти повела мене межи дерев. Я трахав тебе, і луна твого стогону розносилася на весь ліс, я був ззаду, дивився на твою спину в рясних родимках, я був жорстким, твердим, не можна сказати, шо ми кохалися, ми саме трахались, Лорко, це був жорсткий хмільний секс, який буває в пральних кімнатах затхлих студентських гуртожитків. Коли ми закінчили, я побіг до кальобанки, я не пам’ятаю, де була ти, але мені треба було зануритись у темну воду, це був не найкращий секс, я хотів змити його, я ненавиджу сперму на собі, я зовсім не терплю цього, я біг і проводив руками по пахкій землі, прикладав їх до ніздрів, торкався стовбурів, не кривися, Лорко, я ніколи не любив тебе.
Ми верталися додому п’яною «україною» — так вертається вуж із малинника в ставок — якраз уперіщив дощ, нагострені краплі влітали в нас, як ножі, ми героїчно трималися, глевка земля прилипала до коліс, ти трималась руками за голову й дивилась назад — крути швидше, Горку! — повітря бубнявіло вологою, вода втрачала цілість заради нас, ми не їхали, а летіли, Лорко, вийди, вийди, дощику, зварю тобі борщику зі старої дощечки, посиди ще трошечки! Ти мене слухаєш? Подивись на мене, Лорко! Покажи мені очі, я сказав! Я не розповідатиму далі! Жодного слова! Ти мене роздратувала, де мої сірники?, ніколи не чіпай мої сірники!, перестань плакати, не зли мене, замовкни, я зачиню тебе на тиждень і даватиму тільки бульйон на сироватці, ясно? Я не подивлюся, шо ти моя дружина! Усе буде нестерпно і потворно, думки тебе з’їдатимуть страшні, репресія — це завжди неповторність, якийсь безсмертний дотик до душі!
V
Шо-шо, Йось? Ааааааааа, зараз гляну, чекай! Рівно о пів на восьму!
VI
У мене широкі плечі й досить великі руки. Мої пальці пахнуть тютюном, нігті — блідо-жовті, долоні — сухі й шорсткі. У мене густа чорна борода, сіро-зелені очі, приховані ямки в щоках. Я високий, жилавий і сильний чоловік. Обличчя злегка пошрамоване, але, кажуть жінки, привабливе. У мене мілкі зморшки, добре — не зовсім мілкі, але й не надто глибокі, вірте мені, я ще дай-боже-дядько, хаха, навіть не ще, я просто дай-боже-дядько.
Я стою голий на даху нашого з Йоською спільного будинку й пускаю в повітря димові кільця. Ляня ще не знайшла мене, але ми говорили вчора, і вона обіцяла прийти. Я хотів сказати їй точну адресу, але вона відповіла, що не треба. Місяць такий повний — каїн дивиться на авеля — я дивлюся на акацію, я знаю кожну із сорока трьох омелочок, Миша каже «омелюхи» — він завше вставляє п’ять копійок — саме стільки він і заробляє — дубоголовий учитель української мови й літератури — його здоровезна голова набита купою непотрібних слів — але я люблю Мишу — він урятував мені життя. І він робить вельми сласний вишняк.