де блукаємо ми
перетомлені бу’
оболонкою бу’
оболонкою бу’
оболонкою ‘ти
IX
Цей мороз — єдине, що стимулює мене відчувати своє тіло. Зараз близько четвертої-п’ятої ранку. Температура повітря за відчуттями — мінус дванадцять-чотирнадцять. Пальців ніг майже не відчуваю. Рух — необхідність та інерція. Скільки я вже пройшов? Кілометрів сім? Мало. Зупинятися немає часу. Дуже хочеться курити. Серце хрипить. Кашляю. У скронях розгулює дятлик. Здається, мені поки вдається триматися подалі від траси. На північ од мене видніється село. Там про мене могли чути. Не можна ризикувати. Мені страшно?
Мені холодно. У наплічнику кілька пляшок чаполочі. Треба розрахувати хоча б на півтора місяця. Зараз би поспати. Небезпечно. Позичаю енергію у власного тіла. Коли не маєш вибору, здатність терпіти зміцнюється. Дикий азарт бігу зі спонтанним фінішем — змагання думки з тілом.
Н е в и з н а ч е н і с т ь.
Далі треба рухатись у бік лісу — там можна буде трохи перепочити. А мо’, ризикнути зайти в село? Погрітися б. Чи розпалити багаття в лісі? Село.
А д р е н а л і н.
Ноги відмовляються рухатись. Сідаю на землю. Розтираю ступні задубілими руками. Ще темно, і це тішить. Хочеться вірити, ногам легше. Хочеться вірити ногам. Легше. Ще хвилинка перепочинку. Здається, починає сніжити. Мо’, я зараз єдиний свідок народження снігу. А Бог? Тоді двоє. А той силует із гвинтівкою за плечем, який випускає з рота парові доріжки? Бачу вже. Троє нас. Схоже, це місцевий сторож. У його руках танцює ліхтарик. Узріє мене? Між нами — метрів двісті. У нього, мабуть, можна погрітися — взуваюсь, іду назустріч. Наважуюсь.
Р у х.
Коли в тебе мало часу, думки ущільнюються. Я наближаюсь до силуету зі зграєю незавершених думок. Це не важливо. Покриваю голову каптуром. Сніг безпардонно дорослішає. Учиться говорити. Його перше слово — «шшшшш».
З у с т р і ч.
Куда в таку пору? — Та кудась. — А откуда тоді? — Од баби шкандибаю — вигнала. Ка’е, катись під три чорти. То й кочусь оце. — Тута чортів нема — тіки собаки. — А люди є? — Є трохи — тоже собаки. Гавкають ‘ден на одного. — Ясно. А шо сторожиш? — Склади ондо. Чи вони мене сторожать — не знаю. — Курити є? — Да. Дрожиш, бачу, пішли зайдеш хоть в тепло. Як звать тебе? — Слава. — Пішли, Слава.
Т е п л о.
Будеш сто? — Нє, кинув. — Сам? — Нє, жінка закодірувала. — Буянив? — Не питай, мужик, воно тобі не тра’. — І краще зараз? — Не знаю. — Знаєш — казати не хочеш. — Може, й так. А ти, якшо серйозно, куда йдеш? — До матері. — Далеко десь відсіль живе? — Є трохи. — Чьо на попутку не сядеш? — Не їде туди попутка. — А шо за село таке? — Цвинтар. — Так і називається? — Ага, не чув? — Нє-а, а в нашом районі? Не в нашому. Ладно, не хоч’ — не кажи. — Не хочу.
І м і т а ц і я.
Стріляв? — З дєвачьки? Ага. За вісім років тіки раз було. Одні хтіли склади ограбить. — Патрони? — Патрони не холості — дірєктор такі видав. Попадеш — уб’є. — Кого? Любого живого. — А ти хіба живий? — В смислі? — Забудь. — Хліба будеш? — Давай. — Бери осьо. — Дякую.
Д о б р о.
Жінка пеклá. Вкусний, да? — Да. — Любиш її? — А хєр його знає. Трицать один год живем, всяке було в нас. — Ахахах. Не любиш. — А нашо любити? Аби було. — А тебе як звати? — Боря. — Я трохи втомився. Можна, я посплю, Борь? — Бачу-бачу. Ти цей-во, лягай ондо на мому місці. Подушку накрий чимось. До конця зміни ше три часа. Якраз поспиш, Слава. — Добрий ти, мужик. Не стріляй в мене, поки буду спати. — Гагагага, я подумаю. Ти в церкву ходиш? — Да. — А шо там робиш? — Стою. — Ясно.
С л і п о т а.
...
Я намагаюсь заснути в затхлій комірчині старого чоловіка. Утома хилить мене до сну, але інстинкт веде в бік гвинтівки. Забрати її в сторожа — справа десяти секунд. Плюси: я буду при зброї; утеча стане впевненішою; я зможу швидко покінчити із собою, щойно захочу. Мінуси: мені доведеться ліквідувати сторожа на певний час; рухатися треба буде набагато швидше; у наплічнику немає місця для гвинтівки — доведеться нести в руках; мене будуть шукати активніше. Стримай себе, Слав’. Мене звати Слава. Тепер мене звати Слава. Тебе звати Женя. Замовкни. Тебе немає. Тутки я.
...
Мене будить чийсь нав’язливий пильний погляд. Це сонце. Занадто багато сонця, як для цієї комірчини. Дихання парою — лілейні стрічки простору. Красиво. Коло мене спить пес. Дуже хочеться притулитися до нього. Здається, ми знайомі сто років. Хай спить. Я смакую наше синхронне мовчання. На мені затерта ряднина, зшита з різних шматків. Віддає сирістю та старим димом. Цей запах — пелюстка далекого спомину. Не пригадаю, якого саме.