Утоми хмільної цілунок.
Я стрибаю в озеро сонця — пливу на вулицю. Стрімко йду до сяйного снігу. Розриваю тишу кашлем. Мороз не вщух, здається, тільки зміцнів. Коло колонки — коло криги — ковзанка для сніжинок. Чому тут нікого немає? Біля липи — чиясь «україна». Студена байдужість вітру осіла на вкопаних деревах.
Чомусь уявляються нагі стопи Ісуса в білому варенні снігу.
Лазурова плівка підхмар’я.
Я — катастрофічно маленький
для зазіхання на участь у безмежжі.
Пасивна візія обширу
вклякла у твані свідомості.
Спробуй витягнути — помреш. Закурюю.
Дуже повільно видихаю — безгучно.
Моє фізичне «я» ще хоче жити.
Розсвіт народжує відтінь рівноваги.
Власник відтіні цілує себе в стигми.
Стигну. Живлюся енергією. Рухаюся до... Здається, хтось іде. Точно. Сторож? Сторож.
Ти проснувся?
Ага.
А вчора не ти чергував.
Не я. Боря просив не будити, то я й не будив тебе. Виспався?
Менш-більш.
Ну ясно. Не змерз?
Трохи. Дать коє-шо погріться?
А ти будеш?
Трошшшки да.
Давай. Тільки чшшшш.
Добре.
...
Оце дивлюсь на тебе і не можу понять, де я тебе бачив. — Не думаю, шо це було. — Дай подумаю. — Не треба. — Точно ти! Аж вроді як вчора бачив. Звідки ти? — З жінки. — Шо? — Звідти, шо й ти. — Я з Макарівки. Ахахахах! Шось не так сказав? — Усе так, не зважай, мужик, то я так шуткую. — Та я поняв, шо шуткуєш, не второпав, про шо. — Забудь. — Але де ж я тебе бачив, а? — Наливай-но краще. — Наливаю. За шо? — За сонце. — Хай буде по-твому. За сонце. — Скільки зараз? — Час дня. Спішиш? — Не зовсім, але тра’ йти. До матері. — Да, Борька казав, шо ти до мамки, далеко звідси ше? — Як до неба.
...
Дядько небесний босою ногою набиває чиєсь велике багряне серце.
...
У мене тільки одна пара взуття — треба бути обережним. Грошей вистачить на місяці два-три. Далі рухатимусь повз населені пункти. Я кажу собі: утекти можливо. Іти — тільки на захід. Якийсь час ночуватиму в лісах, розпалюватиму багаття. Холод зберігає людину. Я ж людина? На жаль. Їжі — на кілька днів.
Вітер повітрю язик показав — дітвак.
М’язи. Я худну, і м’язи стають виразнішими. При згинанні рук мої біцепси більш випуклі. Ребра випинаються. Живіт угинається всередину. Жили на руках цвітуть синім. Ноги непомітно тоншають. Обличчя? Я давно не бачив його. Душа? Втекла у п’яти. Вони порепані й холодні. Душа все стерпить. Уууууууух-хуууууууу.
У храмі лісу найкрасивіші прихожани.
Кожен крок супроводжується рипучим відзвуком.
Входження в тіло краси —
натхненна святість руху.
Мені красиво. Мені неможливо сумно.
Утечу не цікавлять сентименти:
нишком од світу прослухай свій valse melancolique і йди далі.
Ліс — око сіл.
Обличчя починає леденіти. Пришвидшуюсь. Здається, за метрів двісті вже просвіт. У лісі відлунює навіть думка. Холодно — дно-дно-дно. Я зайшов достатньо глибоко. Ногами теж. Ножами теж. Сніг крізь густе гілляччя став пробиратися до серця. Падає — не може танути. Осідає на стінках. Робиться червоним.
Просвіт — ставок.
Який я зараз? Загублений скитник, смужка бруду під нігтем стихії? Самоогида росте в хащах свідомості, і як тут бути? І як тут у долонях сховати від світу змерзле обличчя, коли вони нашпиговані жалами життя?
Немає зброї супроти серпиків питань. Є тільки крапки — краплі крові. Невидимий небесний хіромант ніколи не хибить.
Я почуваюся страшно чужим у центрі скляного лісового ставка. Хлопчик із церковного хору, в якого мутує голос. Більше не можу стояти тут. Мені здається, я тримаю на плечах усе многороте людство, і кожний рот викидає в безодню простору: «я зайвий». А у відповідь ставок, наче осереддя грандіозної планети, мовчить на знак згоди тисячею студених риб, байдужих до нашої присутності. Я зайвий.
Слизько. Викорчовую із себе філософську тугу, несу фізичну подобу навмання. Терміново треба розвести багаття. Ось тут — якраз. Гілляччя сире — розпалити важко. Щотриоберемки долаю зневіру, і поки виходить. Вогонь таки родиться. Гріюсь і благословляю тишу. Чшшшш. Я маю послухати музику іскор.
...