У таку погоду тепло вивітрюється миттю. Згадка про нього тільки ускладнює існування. Зараз близько шостої — починає темніти. Треба вибиратися з лісу й шукати прихисток. Компас сміється з годинника. Вечір. Роблю з п’ять-шість ковтків чаполочі й закурюю. Є відчуття, що ліс скоро скінчиться. І ліс дерев теж. Кілометр — і я виходжу з цього храму — уже темно. На вулиці теж.
У далечі встромлений в землю миготить вогнями жовтавий ставни́к[23] села.
Ааааааааааааааааааааа! — Не кричи так! Ти мене налякала. — А ти мене. Бережи свою Ляньку, бо втече. — Я тебе не чую. — Ти тільки хочеш так думати, мій маленький Славка, тебе так тепер звати? — Для всіх, окрім мене. — А для мене? — Для тебе мене немає. — Не сміши так, маленький мій. Тутки ми: я і ти. — Кохатися будемо? Ааааааааааааааааааааа! — Не кричи, золотко, а твоїй мамуні я сподобалась. — Чшшш. Як тебе позбутися? — Ніяк, маленький, ножичок тут не поможе. Просто прийми мене і люби.
Просто прийми мене і люби.
Просто прийми мене і люби.
Просто прийми мене і люби.
Х
Сніжно-білі меви[24] морозного дихання линуть у прозорінь повітря й щезають. Хтось опускає відерце в наше нутро — виймає пару. І так багато разів. Ланцюг між легенями й губами — галузка в інеї.
Мороз не спадає добрих два тижні. Мій стан близький до критичного. Температура тримається вже шостий день, слабкість виламує кістки, кашель частішає. Курити не хочеться. Дуже болить у скронях. Здається, кілька разів я непритомнів. Як я приходив до тями? І звідки?
Утечу призупинено.
У цій недобудові — тільки голі бетонні стіни й відразливий сморід. На третьому поверсі я знайшов якусь стару куртку й кілька целофанок — так собі підігрів. Мені треба ліки, їжа й тепла вода. Йти до людей небезпечно. Але вибору не маю. Сили — катма. Перед спробою йти далі треба ще поспати. Тримай-но, безпорадний пілігриме, порцію жаских сновидінь. Їж.
...
Просивінь гілляччя і сивина мовчання. Я йду дуже повільно, опираючись на палицю, дихаю важко, півкулі мозку, мабуть, зараз схожі на грушки-дички. Голос здавлений хрипами: скажеш слово — гадке каченя ізродиш. Віра в рятунок — дівчинка-безхатько в осінньому взутті. Але вона здатна до руху. Мене лихоманить. Здається, мого тіла торкаються сотні крижаних долонь. Мо’, це долоні мерців? Наплічник такий важкий, наче я несу в ньому власне серце. Курю наперекір бажанню — дим зігріває думки. Руки трусяться. А душа? Стрибає на кардіограмі.
Сімсот метрів за десять хвилин — це критично мало. Будинки видніються — до них ще десять-двадцять думок.
Я поголився й тепер ношу окуляри, поцуплені в сторожа. Волосся безпардонно відросло. Схуд іще на кілька кілограмів. На кого я схожий зараз? На хрест. Повісьте на мені людство.
Діти. Я чую дітей неподалік себе. Де вони? Дуже треба знайти їх. Випрямляю тіло й прискорююсь. Голоси віддаляються. Нічого не чую. Знов? Тепер гучніше. Не бачу нікого. Чую відлуння сміху, красивіше за сміх. Діти можуть мене врятувати. Пробравшись крізь слабкість до голосу, кричу. Здичавіла химера слова вривається у простір. Мовчать. Друга й третя химери — близнюки — доєднуються до першої. Мовчать. Четверта і п’ята відштовхуються від стінки горла й стрибають. Мовчать. Зблякла зігнута рибина місяця повільно стає зримою.
...
Собаки б’ються так, що готові повигризати нутро один одному. Я дійшов до якогось містечка — тут є кількаповерхівки. Самопочуття — загрозливе. Заходити до будинків небезпечно, але треба десь погрітися. Іти далі я не можу. Стояти на місці теж. Зараз близько восьмої вечора. Бачу: невеличкі зграйки людей розпорошуються провінційними закапелками. Говорять тихо, рухаються неквапом, тримаються за парасолі. Мабуть, сьогодні вихідний. Заходжу до найближчого під’їзду — звалююсь на сходи. Далі має бути велика біла пляма у формі аркуша. Із душею мертвого дитяти пам’яті. Утрата свідомості — як квітка, надіслана смертю.
...
Я розплющую очі й відчуваю, що зараз ніч. Лежу на підлозі великої кімнати з високою стелею. Пахне фарбою і коноплею. У вікні просвічується сув’язь тріщин. Двері — облущені й діряві. Стіл застелений скатеркою, але, здається, порожній. Шафа ребрами світить. Зверху на вбогому дроті видніється осиротілий силует лампи. Тут достатньо тепло, але моє тіло конвульсійно дрижить. Обабіч мене — розкидані пігулки, шприци й порожні пачки з-під цигарок. Є ще кілька бляшанок пива і з десяток недопалків. Трохи далі — пластикова пляшка, обмотана фольгою, і сірники. Стрічка висохлої крові. Ще трохи далі — використаний презерватив.