Дуже напружена тиша. І зовсім немає думок.
Єдине, на що я зараз здатний, — пусте споглядання мізерного простору. Смиренне тривання. Покора порожнечі. Ефемерна усолода від утраченого сенсу. Замилування ідеєю напризволящого. Тіло й психіка уже не можуть дисонувати під спільним дахом знемоги. Недоладна форма супокою розкладається в атомах тиші. Може, так почуваються перед неминучим фатальним відходом? Чи навпаки?
Дихання утруднене хрипами, і щонайменший придих викликає кашель. Є щось приємне і в кашлі. Відтинання зайвого із власної жаскої скульптури. Незграбний танець легень набуває спонтанності. Верениця відрухів горлянки, що стає потворою звуку. Повіки набувають ваги. І:
Із-проміж шпарких тіней у короткій прозорій сукні пливе лілейна вона. Заплющую очі, і її силует зроджується в теміні під повіками. Ми разом, тримаючись за руки, витискаємо прозорий солоний сік із-під моїх очей. Сокровенна Анна вказівними пальцями торкається кутиків моїх губ і малює журну усмішку. Затим пестить моє засмальцьоване волосся обома руками, цілує в очі й відходить. Вдивляється в мене якось хитро. Знімає сукню, і:
Починає жонглювати ножами. Спочатку трьома, далі — чотирма, п’ятьма, а тоді — зо два десятки ножів вилітають із її рук, наче зграї блискотливих рибин. Жбурляє їх у стіни, бачиш? Не цілиться в мене, заки не починаю думати про це. Кілька ножів свистять проз моє тіло й врізаються в стіну. Жонглює далі — хибить — аааааааах! — ламається система чіткості — аааааааа! — леза сиплються й протинають її тіло — несамовито кричить — кров Анни розтікається підлогою кімнати — бооооооожеееее! Ну, Боооооожееее! Нуууууу, Боооооожееее! Не роби цього! Ну чому ця кров так стрімко заливає цей чужий простір?! Зупинись! Бооооолииить! Подивись на неї! На кожну її рану подивись! Вона молодша за мене! Отче наш що єси на небесах, вийди на бій чоловічий до мене, а? Анночко-мамо, скажи, що ти вже не кровоточиш! Ааааааа! Де ти? Повернись хоча б тінню до цієї клятої кімнати! Любити мене вернись, Анно! Ну, Боооожее!
...
Не бийся так потилицею об підлогу, Слав’! Подивись на мене — це я, твоя рідна Лянька! Перестань битися, перестань!, розіб’єш голову, чуєш мене?! Я благаю тебе! Жень! Слав’! Дай хоч долоні підкласти! Заради всього святого, коханий, перестааааааань!!!
...
Я розплющую очі й відчуваю, що настав ранок. Пахне фарбою, коноплею і кров’ю. У вікні просвічується сув’язь тріщин. Хистка візія збляклої стелі з’являється в наляканих світлом очах. У тім’ї відчувається болісна пульсація — рана натщесерце їсть повітря. Тіло ламає. Кашель оббиває стіни — харкотиння спльовую просто на підлогу. Помічаю в ньому кров і знову захлинаюсь кашлем. Очі сльозяться — і нема чим протерти: мої руки прив’язані до батареї.
ХІ
Ось вона, деревоподібна істото, твоя рокована участь у плині життя. Ось ви — інертне начиння земної кулі — гидко й вимушено повзете в пошуку неусвідомленої істини, і нікому не треба вас. Розмножуєте ілюзії про потрібність свою в цьому світі, паломники хронічної віри в необхідність власного існування, махаєте химерними душами, як ганчір’ям.
Ось ви, спостерігачі свого сумирного проминання, викинуті на берег, несете тіла в бік землі, і хто вам завада? Ламаєте один одного без здатності воскресити. Народжуєтеся, ростете в животах попри неспроможність протистояти часові. Хворієте, вирощуєте згубні квіти в тілах за примхою невідь-чого. Старієте, жовкнете в обличчях, обростаєте новими ілюзіями. Невимовно страждаєте. Боїтеся думати про смерть.
Од пункту Н до пункту С — тонка лінія на шкірі в шість сантиметрів.
Роззирайтесь-но! Ставши посеред долоні власної, обертайте голову навколо осі життя. Печаль окремішню і печаль всеохопну зітріть із поверхні свідомості — плюньте на цю чортову тінь невдоволення! Затим, поклавши руку на серце, спитайте себе: мені не соромно перед неандертальцями?
Коли нестерпно, без остраху йдіть. Світ змінюється, якщо захотіти бачити його інакше. До біса всі ці глобальні матерії, покликані зберігати коробку тіла якомога довше! І ловіть усолоду від грайливого стану. Бездумно смійтеся. Слухайте голомозу співачку[25] посеред абсурдного вечора. Відсутність привілля компенсуйте хмільною апатичністю.
Плюньте — істинно кажу вам[26] — на патетичну небесну стружку! Поважайте в собі тваринне — ааааар! — істинно не з лона кажу з долонь
пробитих — махайте хвостами! Виводьте синці на свідомості — виголошуйте анафеми на людську еволюцію! І нехай допомагає вам безпросвітний туман людського розуму рóзмаху! Яко дитя незроджене, носіть його із собою, заки здоровий глузд не стане прозирати з-межи мішків під стомленими очима. У студеній воді, жадно вмиваючи обличчя, знов повернете собі розхристану думку про обов’язок перед історією. І тоді знов почнеться:
25
«Лиса співачка» (1948) — абсурдна антип’єса Ежена Йонеско, румунсько-французького письменника і драматурга.
26
Алюзія на вірш Ігоря Римарука «Глоссолалії»:
істинно кажу вам
трава істинно кажу
вам вода істинні
кажу вам слова допоки
горить звізда
перші запільний пил другі бездонний плач
треті обсядуть небесний стіл коли
просурмить сурмач істинно кажу вам
огонь істинно кажу вам земля
істинно не з лона кажу з долонь
пробитих вам немовля
даремна хода тверда не тут
освітить межу заповітну
словозвізда
істинновамкажу (...)