Шубовсть
у багряну воду
схарапуджене
серце
людини.
...
Я вже близько до заходу країни. Скоріш за все, зараз квітень-місяць. Окрім наплічника, мені доводиться тягти за собою ще два клунки з одягом. Це сповільнює мій рух, але я ще тримаюся нормально. У трьох крайніх селах мене прийняли за юродивого — допомогли окуляри й шапка. Запах од мене теж досить переконливий: останній раз я підмивався близько трьох тижнів тому. Борода росте, під нігтями вже можна садити квіти зла.
...
Мені варто чимскоріш сховатися в гори. За ідеальних умов через днів шість-дев’ять я зможу поєднатися з ними. Там мене буде важче знайти. Я стану подібним до дерева
хвойного гірського пралісу,
бур’янним бадиллям
смарагдової полонини,
відтінню звуку трембіти,
камінням плаю порослого.
Горою, якою підніматимуться
до великої безодні
сучасної людини.
...
Сонце омите й овид[27] царственний. Вечір-хлопчик ноги в гущавині чорній майталачить. Чую скрики свобідного пташшя — людина в мені горить од власної мізерії. Очі, дурні ви очі, тримаєте святий виднокруг, сльозою вмитий, а ввібрати його не здатні! І глибше нього зазирнути не здатні. А там — те саме, що сьогобіч горизонту. Мо’, одна сплакана людина там шле свою спраглу думку одному безпритульному бородатому чоловікові
з кілкою
квіткою серця
тут.
...
Хлопчик із залізним билом у руках вибиває у дзвіниці пил із ряси всевишнього — об його зап’ястя вдаряється відлуння.
Які вони — вуха отця, що в них уливаються сотні тисяч металевих мелодій людської віри?
...
Ми сильна вода, Лянь.
Так каже твоя мамуня.
Що вона ще каже?
Майже завжди вона мовчить.
Але коли говорить, який у неї голос?
Він схожий на відлуння звуку холодного леза. Зникни.
Не злись.
Якою ти востаннє бачила Анну?
Вона була в білій сукні й чистила рибину хмари великим ножем.
Зникни.
Вона переказувала тобі дещо.
Справді? Так, вона просила передати, щоби ти не пестив мене, як тоді пестив ножа перед ударами.
Зникни!
Іще вона натякала, щоб я поцілувала тебе.
Як?
Як цілувало лезо її гаряче тіло тоді, коли.
...
Хочеться, доста надихавшись пашистим зеленням, бездумно податися в хмільний танок: спустити свій неприкаяний чоловічий дух у нагі стопи й утинати навіжених рухів, стікати потом,
вбирати сили
од пожертви сили,
первобутніми скриками сипати в повітря.
Ану, дивись-но,
паршива дівко,
як жадібно я вграю свою снагу
— гой-го! —
а теперки вчвал, а?
— шальоний вуйко, га?
— о гой його! —
а присядочка ладна в мене?
— і бедуїнське колесо файне, нє?
— і раз! і два! і раз! і два!
— а кабріолі?
— а нехай йому!
Танцює своє життя деревоподібна на всю голову хвора істота посеред цвинтаря — мертва жива людина з відсутнім прагненням бу’. Із незносною боязню вме’.
...
І знов тримаю обличчя в упрілих зашкарублих долонях.
Може, ми підсвідомо прагнемо до теміні? Сховку від зовнішнього світу
в чорній однорідній субстанції, позбавленій світла і відблисків?
Не розбереш у капелюшку долонь: де сльози, де піт, де слина.
Дарую тобі, спраглий бісе, цю смачну змішанку відчаю. Пий.
...
Мені треба поспати. Лягай поруч мене, Лянь. Я забув, чи ще ображаюсь на тебе.
Уже нє.
Точно? Чому в тебе нема тіні?
Невже ти не бачиш?! Я і є тінь, тільки не така. Сховай-но свої очі, невже не розумієш?
XIV
Тепер зовсім тепло стало. Думаю, за добу я вже зможу почати майструвати собі халабуду в смерековій гущавині. Молоток і цвяхи я поцупив ще на складі, замість сокирки є кілька ладних ножів. Перших півроку раз на місяць-півтора вибиратимусь до цивілізації. Харчуватися буду з лісу, воду братиму в гірській річці. Із куривом на певний час доведеться зав’язати. Непрочитаних книг зо мною тільки чотири — буде більше часу для думання над. У насолоді медитацією благо мені буде.
Бачу двійко чорних до синизни гайворонів на верхів’ї лапчастого дерева. Здається, я доплив до середини сонця — уклав тіло в човні улоговини. А душу? Повісив сушитись. Легіт привіює аромат хвої з храму імені Господа-Бога-Дерева-Їхнього. Тінь гори найвищої — гора зрушена. Видушений лілейний сік трав’яного пагілля заливає жолоб лінії долі в моїй долоні — мураха пішла вплав. Мені сумирно.