Свічка, потріскуючи, починає квітнути.
Наливаю чаполочі в обидві склянки. Вдихаю запах — сумно всміхаюсь. Ну, за ж и т т я — одним одне, незвідане й безмилосердне! Ось тобі мій уклін і слово суте.
Не навчився любити тебе —
віддячиш минанням.
Не навчився черпати з тебе ефемерну гармонію –
ти вже віддячило.
Навчився плавати глибоко, а волів би не заходити у воду.
Прагнув до усолоди від сласного буття,
а віднайшов повічну думку про згин.
Марив осягненням солі твоєї,
а злизав сіль на свіжих порізах.
Зцідив її зі сліз матері.
Пробачивши, я празникую
тебе, ж и т т я,
посеред цієї щасної висоти,
смакую свій перебіжний політ,
упиваюся спогляданням
мальованого навкілля.
Слава тобі, величне й несусвітне!
Рокованим слава!
Розвівається білий вельон поволоки на голові жінки-гори.
Стає легше, і чомусь пробиваються сльози. Багато сліз без упину. Не витираю. Мимохіть ісхлипую з короткими придихами. Десять пісних хвилин плачу.
А тепер за тебе п’ю,
с м у т к у
незрадний.
Ув очах
предковічного зубра,
у жовтизні свічі длявої,
у сконі погідного надвечір’я,
у течії завсідного думання над,
у п’яти буквах найжорстокішого с л о в а знаходжу тебе й приймаю.
Ти — тло.
Титло[29] життя — на чолі чоловіка, якого ніхто не бачив. За тебе, нав’язливий розпинателе, ці жадні сласні ковтки й цілунки повітряні! Змиритися з твоєю присутністю — віддати на олтар свідомість. На!
Сідай коло мене,
некликаний с м у т к у,
що всотав у себе
жадане привілля,
— утома від твоєї присутності
безжально пускає метастази.
Жінка-гора вимовчує щось украй нестеменне. Позіхнути боїться.
Закурюю. Занурюю в дим дихання — повільно смакую. Збиваю попіл у долоню задля відведення думки аж до болю. Ґрунт, схоловши, набирається вільгістю — нагі ступні наливаються чорною кров’ю. Затим натираю долоні сухими бадилинами ч а п о л о ч і — вдихаючи, по-хлопчачому підстрибую. Неподалеку чуються точені згуки гайвороння.
За л ю б о в — третя піднята склянка деревоподібного. Переходжу до четвертої. Чого ти не випила, Анно? Боїшся мене? За тебе, жінко з руками-рибами, сильну воду п’ю! І п’яту, і шосту, і сьому за тебе, мам’! Не п’єш? То давай сюди! І за тебе, незнаний ю н і в е р с у м е, зґвалтований страшною істотою, ахахахах!, цур їй і пек їй, зайвій, бо некликаній, і жорстокій, бо до середини впущеній! Чуєш, як залізними дротами бахкають у твоє серце жертви нестримної еволюції?
Чую.
Світить у душу абстрактна ікона неба — не дає заспокоїтись.
Прикурюю од короткої свічки — гашу її. Посипаю сіллю скибку хліба, відрізаю м’яса, облизую ніж. Учвал рухаюсь до самого краю жінки-гори. Досягаю його. Глибоко вдихаю повітря. Почуваюсь розкрилено. Щодуху викашлююсь — спльовую — заплющую очі — розплющую очі — виконую кілька швидких обертів навколо себе — впиваюсь поглядом у темний розмах. Нарешті жадно, наче в пустелі спраглий, роблю сім останніх ковтків чаполочі. Відчуваю, як гарячим струменем у мені розтікається зеленкуватий колір, сенс (?) Завтра, коли камінна зажура знов поглинатиме мою владу над собою, я ще раз спитаю: як тобі, Бо’, моя смерть у живій подобі? Тобі подобається? Знаєш, скільки таких блукає твоїм грандіозним червивим яблуком?
Унизу,
де раз по раз
перегукується невгамовне
псяччя,
гасне остання хатина.
Я повертаюсь обличчям до нічної гори.
Бачу двох жінок, які тримаються за руки. Вони неймовірно красиві. Із нагостреного ножа місяця скрапує на їхні обличчя вощане сяєво.
Епілог
Щоразу, коли я берусь до перечитування цього рукопису, мені стає ніяково. Відчуваю себе зайвим і немічним, адже мої сухі вправляння в слові зовсім не пасують до цього розкішного живого шаленого тексту, що належить перу Євгена Горка. Водночас знаю, що не можу не сказати, не пояснити людині з того боку білого плаского дерева цю божевільну історію людини, якої я ніколи не бачив.
Я не називатиму свого імені, у цьому немає жодного сенсу. Із анкетних фактів вам важливо знати лише те, що я журналіст, який нещодавно переїхав до міста, де Євген Горко прожив до втечі. Його не назву також, бо цього не робив автор тексту. Вживатиму саме термін «текст», бо погано орієнтуюсь у жанрах сучасної літератури. А тепер про все конкретніше.
29
Титло — (від гр. τίτλος — напис) — заголовок, назва книги; титул (книги зокрема); у стародавній і середньовічній грецькій, латинській і слов’янській писемності надрядковий діакритичний знак у виді хвилястої або зиґзаґоподібної лінії, що вказує на скорочення написаних під ним слів або означення числа.