Я несу себе-немовля до твоїх білих грудей, Анно. Візьми його своїми пропахлими цигарками долонями й заколисуй, заки не засне назавжди. А не схочеш, виросте той, хто його зараз тобі приніс. Сидітиме за партою на уроці в Бога й учитиметься любити людей — отримуватиме двійки. Викорчовуватиме твій стогін од любовної усолоди — не зможе. Їстиме власне серце посеред кинутого життя. Можливо, навіть збожеволіє. Тому бери, Анно, заплакане немовля й заколисуй його, як востаннє, не дивися в очі, не думай про лихе, не зважай на крик, нічого не говори, заколисуй його, заколисуй, заколисуй.