Я прокинувся першим і закурив у вікно. Де знов мої сірники? А. Було близько п’ятої. Я вийшов по воду — сонце застрягло межи гілляччям акації — я пам’ятаю добре, бо омелочки сяяли, як ліхтарики, хтось голосно кричав у Тадеуша, якась жінка. Посуд розбивався об підлогу — я люблю музику — я побіг туди, Лорко. На подвір’ї плакала Агнєшка — їй було дванадцять, мо’, чотирнадцять років, я не підійшов до неї. Двері були навстіж, я забіг усередину — Тадеуш лежав на підлозі, у його лисій голові вавка юшила кров’ю, Зіна — так її звати? — ревіла, обпершись на підвіконня — у неї була розірвана сорочка. Тадеуш указав пальцем на відчинене розбите вікно — я вистрибнув з нього й встиг побачити спину чоловіка — він був уже коло Мишиної хвіртки, я колись збив її із соснових дощок, ну — ше тоді, коли ти жила з тим дебілом, у нього великий? — я побіг за ним, але він був задалеко, якби я не босий, було би більше шансів. На гайдарí[9] я наблизився до нього, але сил майже не лишилося, дрібні камінці прилипали до ступень, його рухи стали длявими — я впав, Лорко, коло районки, одразу піднявся й продовжив бігти — я махав стесаними долонями й кричав йому в спину — мій голос був схожий на розірване ганчір’я — він кричав шось у відповідь — сил майже не лишалося, ноги почали відмовляти, — як тебе хоч звати, суко? — мене звати так само, як тебе, Юджін! Доїдай, Лор, хочеш знати, шо було далі? — Я згадала: у нього великий. І я ніколи не любила тебе, Горку!
VIII
Не лякайся, вони добрі, Данко!
Я не можу, я боюся, Джек! Забери їх! Я йду звідси, як ти тут живеш? Боже, ти просто дикий, ти ненормальний, ти хворий, Джек!
Який я? Іди сюди! Дикий, кажеш? Хочеш знати, який я дикий?
Відпусти мене, я буду кричати!
Кричи, хто тобі не дає?, хочеш розбудити Мішу?
Да, я хочу, шоб він прокинувся і вигнав тебе звідси! Пусти!
Нам же добре, Данко, хіба нє?
Пусти мене, я боюся! Вони бігають прямо під ногами! Боже!
Тут уже не страшно, правда? Крутни лампочку. Я хочу курити.
Ми розбили якусь банку, ахах, Міша буде злий. Ти чудовий. Я хочу бути з тобою. Як нам бути, Джек?
Якось та й буде, Данко, поцілуй мене сюди-во.
Нє, скажи, як ми будемо, а? Міша догадується про нас, він вижене тебе. Куди ти підеш?
Я не знаю, не будем про це.
Я нічого не знаю про тебе, хто ти, Джек? Скажи мені, хто ти такий???
...
Я вчора добряче напився. У роті — як каже Йоська — котики накакали. Зараз би банку розсолу або ще краще — сто чаполочі. Добре говорити самим із собою. Лежати на росянистому бадиллі пирію, як от зараз, і говорити. Говорити і чути себе. Ви вмієте чути себе? Ніхто не відповідає. Ауууу! А інших чуєте? О, бачу, хтось почав тикати пальці у вуха, сірку хочте почистити? Бачте, ви не чуєте. Людина ікс каже людині зет, що любить її, а людина зет не чує. Людина ен каже людині ен один, що хоче жити заради неї, а вона не чує. Людина а каже людині бе, що треба лишатися людиною, а вона сміється. Смійтеся-смійтеся деревоподібненькі смертненькі шкіртеся їй-богу скільки влізе раденькі-шо-дурненькі гарлапаньте рвіть глотки і ставайте ще глухішими будь-якими мовами чорними білими жовтими зубами чорними білими жовтими гнилими дірявими дядько з-під хмари визирне й кине вам презирливий осміх хи-хи-хи на восьмий день тижня про який ніхто не знає він називається понеділя або смертнота ви живете в ньому й не бачите який чудовий день ні часу ні простору просто житіє купа розбитих годинників будинки з розбитих годинників дороги з розбитих годинників їх не видно немає простору немає світла немає пітьми є дихання є існування є люди із забитими вушними раковинами зором мінус два три чотири вісім ідеальним зором ідеальним слухом і всі бачать-чують однаково погано що я щойно сказав?
Холодний пирій. Кожна мокра бадилина під моїм тілом повертає мене до життя. Я дивлюся вгору крізь дим смачної самокрутки й думаю. Скільки ще дихати? Скільки ще можна не осягати сей простір, не бути спроможним розчинитися в ньому, взяти його за горло й душити, поки він не стане твоїм — тільки твоїм, — де є наше життя? Що ти, енна людино, називаєш своїм життям, допоки не можеш торкнутися вітру? Що ти, деревоподібна істото, можеш узагалі, допоки твій максимум — вдихати повітря? Що може бути кращим за вдихання повітря? За вдихання пахких димів із душею дерева-вишні? Ранкової студені? Дозрівання листя? Криничної води? Усе, що ти можеш, — називати свій рух життям. Свій рух до краю. Викидати зі свого лона, як ікру, оберемки слів, мріяти про вічність, співати про неозорий ю н і в е р с у м, брехати собі про сонцелику гармонію. Забувати про свою глобальну приреченість. Пам’ятати про вчорашнє сміття. Там була пляшка з-під чаполочі, тюлька, огризки денешти[10], шкаралупа горіха, затхла салафанка, загуслі плювки, з десяток недопалків, книжка майже-поета, мертві котенята, діряві шкарпетки, трохи червоної вати, здається, усе. Що є ваше життя? Моє життя — чаполоч! Пахка зеленкувата чаполоч, у якій живе дух могутніх зубрів! Напій великої трави — чаполочі!