Послали сватів, побрали рушники, заручили молодих. Почула се стара Ганна та й каже дочці:
– Мабуть, тобі, доню, не судилося з Тимошем у парі бути! А я вже певна була, що сеї осени вас повінчаю.
– А що є певного в світі, нене? – одмовила понуро Хима.
– Не журись, доню! Найдеться тобі ще кращий. Ти ж у мене, хвалить Бога, молода й хороша, як ягода.
Ввечері йде Тиміш до своєї дівчини, весело йому й легенько, і світ йому красується; коли – зирк! А перед ним, як мара, стоїть Хима, бліда, похмура, й питає:
– Покинеш чи ні?
Він трохи опам’ятувався та й каже:
– Бог з тобою, нерозсудлива дівчино! Хіба не знаєш – я вже заручився?
– Не покинеш, питаюсь?
– Лучче мені вмерти, як без неї вікувати.
– Востаннє?
– Востаннє, – не покину!
IV
Другого дня проситься Хима в матері:
– Нене, піду я до тітки в гостину.
(А тітка жила у другому селі, таки недалечко).
– Іди, доню, iди; може, розважиш своє серденько. – Та й випровадила дочку до царини.
Не пішла ж Хима до тітки, а пішла в дикий бір. Знала вона там іншу тітку. Не бачила її ніколи, а прочула, що живе стара чарівниця в тому бору. Знадобилась вона тепер бідолашній Химі.
Вийшла Хима за село – два шляхи в’ються. Поглянула навкруги – нема живої душі, тільки шумить кучерява верба, та чутно, як рве десь воду з лотоків; поглянула та й пішла тим шляхом, що до бору. Іде-йде, минає й кам’яні гори, і зелені луги. Сонце пече її, звернувши з полудня; білі ноги на каміння позбивала; довгою косою за гілля чіпляється; йде, ні на що не вважає. Переходячи мостом бистру річку, якось глянула в чисту воду та й не пізнала самої себе, аж спинилась: «Чи се я? Де ж моя краса дівоча поділася? Та нащо ж тепер мені вона здалася? Нехай гине, аби я свого доказала!»
Ввійшла в бір; зелений та густий – не проглянеш; темно та глухо в йому. Озирнулась, а сонце вже низенько; небо палаючи починає червоніти.
Йде бором, прислухаючись: то шурхне щось ізбоку, то захитається береза, то щось гукне: «Химо! Химо!» – та й піде гук по темному бору, аж лунає.
Чи довго вона йшла, чи недовго, коли дивиться – стоять два превисоченні дуби, а поміж дубами сидить стара жінка, стара-старенезна, аж її мох покрив. В Хими і в очах усе закрутилось; а відьма питає:
– Чого прийшла, люба дівчино? Чого прийшла така молода й красна?
– До вас прийшла, бабусю, поможіть!
Та й розказує своє лихо й пригоду.
Відьма й каже:
– Коли хочеш, то я тебе навчу.
– Навчіть! – просить Хима.
Знайшла відьма ножа й пірце якесь наговорене:
– Простягни ж мені ліву руку, дівчино!
Вона простягнула.
Тільки лиснув гострий ніж; червона кров закапала з пучки. Відьма встромила в кров пірце й заговорила.
– Ну, – каже, – тепер іди! Що хочеш, те й зробиш своїм ворогам.
Виходить Хима з бору, а сонце вже сідає. Чує вона в собі нелюдську силу... Скинулась вона ластівкою та й полинула. Долітає до села – вже вечоріє. Ударилась об землю ластівка – перекинулась старою бабою та й стала під вікном у Олени. Дивиться – сидить Олена між дружок, як повна рожа, хороша, уквітчана; і так-то весело й тихо коло неї, такий-то в неї любий погляд! І дружки молоденькі гудуть коло неї, як ті бджілки золоті; обсіли стола, як свіжі квіточки, а Олена вище всіх на покуті.
Подивилась Хима, та аж серце в неї повернулось. «О, – каже, – саме зібравсь у неї дівич-вечір; я не спізнилась!»
Ввійшла в хату; її привітали, питають, звідкіль, частують; а вона одсунула кватирку, простягла серед хати руки та й рече:
– Лети ж ти, молода, пташкою, а ви, дружки, за нею! Щоб ви до віку вічного літали й щебетали!
Проказала вона сі слова чарівничі, – вони й випурхнули вікном, одна по другій, тільки крильцями лупотять. Так і полинули ряд по рядочку; Олена повела перед.
V
Що то плачу, що то гомону було та страху по селу! Нема дівчат! Згинули, мов їх земля поглинула! Тиміш ходить, з туги та з горя несподіваного місця не знайде; ходить із улиці в другу, аж стоїть Хима в воротях; глянув він та й згадав її віщування.
– Вража дівчино! – каже, – напророкувала мені лихо? Бодай же й ти не діждала довіку веселої години!
Вона подивилась йому вслід, і жаль її взяв, і всміхнулась! та й промовила:
– Побачимо!
Минув рік. Просить Тимоша стара мати:
– Сину мій, сину! Одружись, мій голубе! Що ти маєш у мене в’янути? Хоч і жаль, та не вернеться. Втіш мене, старую, нехай я свого віку доживу в радості, дякуючи Бога й тебе, моя дитино!
– Нене моя старая! Трудно мені оженитись! Не знайду я такої дружини, яка була в мене колись!