Богдан уже затямив, що у цьому світі молодите покоління дорослих не лише поважало, а й трохи остерігалося. Тож яке було його здивування, коли дід Ох та дядько Яків, не змовляючись, зійшли зі стежки, поступаючись дорогою дівчині, ще й коня притримали. І вклонилися першими, мало не в пояс.
Дівчина у вінку, минаючи Богдана, зиркнула йому в очі, всміхнулась і мовчки пішла далі. А дядько з дідом так і стояли непорушно, доки дівоча постать не розчинилася серед трав.
— Слава тобі, Боже Великий, за той знак, що ти подав! — озвався першим дід Ох.
— І в мене наче камінь з серця впав, — підтримав дядько Яків.
— Хто це був? І що за знак?
— Вважай, що ти сьогодні вдруге на світ народився. Бо то не дівчина — то Доля твоя нам назустріч вийшла. І не просто вийшла, а ще й тобі всміхнулася.
— А як ви її впізнали?
— За ходою. Йшла, наче пливла, жодної травинки не зім'яла. А головне — он, сонце як світить, а тіні від неї, Долі, немає.
— А якби ми її не зустріли? Чи вона би, приміром, не всміхнулася?
— Тяжко було би і тобі, й нам. Ти помітив, вона не говорить, лише дивиться. А вже як зустрінеться людині, гляне і заплаче, от тоді, вважай, усе.
Восьмий розділ
Подорожні з коником ішли довго. Вже й сонце піднялося, і Богдан притомився. Йому ще ніколи не доводилося так далеко ходити пішки. Але признатися, що він утомився, хлопець соромився, бо і дід Ох, і дядько Яків спокійно переступали ногами так, наче щойно вийшли з двору. Часом стежка роздвоювалась або її перетинали інші стежки, та слід від колеса вказував, куди йти. Саму бабу Франю — чи то пак, її перевтілення — вони не бачили і не чули. Напевне, добряче від них відірвалася. Ще за кільканадцять хвилин Богдан зрозумів, чому бабця так поспішала. Слід колеса обірвався, а під величезним дубом сиділа сама чаклунка. Перед нею горіло невеличке багаття, на якому щось булькало у казанку.
— Добре, що я вас самих не відпустила. Ви б мені дитину першого ж дня заморили. Сідай, синку, попий водички та попоїж.
Богдан ковтнув джерельної води, і життя одразу стало прекрасним. Десь неподалік закувала зозуля.
— Зозуле, зозуле… — почав було Богдан, але дядько Яків зупинив.
— Краще не питай, бо в цьому лісі зозуля ледача. Молода ще. Он як у Чорноліссі попитаємо, та від щирого серця відсипле… чекай! Яка зозуля? Жито вже пополовіло!
— То й що?
— А те, що в таку пору вона вже мовчати мусить. Кажуть, зозуля колоском вдавилася. Ну-ну, зозулько, покажись нам, яка ти є?
Сказав — і зірвав з плеча свій самостріл. Тим часом Ох спрямував у той бік, звідки чулось оте «ку-ку», свій костур і щось прошепотів. Над головами шугонуло — чи то птах, чи то великий кажан. Дядько Яків блискавично підняв самостріл. Голосно клацнула тятива.
— А бодай би тебе підняло та гепнуло! — вхопилася за голову баба Франя. Бо оте, що прикидалося зозулею і дуже не подобалося дядьку Якову, простромлене стрілою з самостріла, впало просто в багаття і перекинуло казанок.
— Наїлися кулешу, нічого не скажеш! — бабця вже збиралася добряче вичитати всім трьом за недоречне полювання. Але раптом замовкла і нахилилася до паруючого кострища.
— А це що за чудасія?
Дядько Яків підняв за одне крило потворну маленьку літаючу зміючку. Богдан бачив таких у комп'ютерних іграх — «стрілялках» і «бродилках». Але там вони були вигадані. А ця — справжня.
У цей час із гущавини вилетіла ластівка, сіла на плече дідові Оху і щось защебетала йому на вухо. Він уважно вислухав, сховав пташку за пазуху і спохмурнів:
— Оце одоробало недаремно тут літало, — подав дід голос, — воно ластівку від нас відганяло, аби ми не дізналися, що справи кепські. Чужі про Богдана знають — і то достеменно. Тепер нас, дорослих, хоч і троє, а пильнувати хлопця доведеться вдесятеро.
— А що вони зроблять? — Богдан войовниче підняв плечі.
— Хай тільки полізуть до мене! За все відповідатимуть.
— Можливо, полізуть, а можливо, й без цього обійдуться. Підсунуть тобі зброю, ти за неї зопалу вхопишся — і прощавай, Чарівна брамо, нам уже немає чого до тебе йти.