— Мені інше цікаво, — баба Франя вперше за той час, що вони були разом, була стурбованою, — звідки чужі про хлопця дізналися, та ще й так швидко? Хто був поряд, коли ми говорили? Крім котів, собак та цапа… Богдане, тебе ніхто зі сторонніх не питав, куди ми збираємося?
— Так я ж з вами із учорашнього дня весь час, — майже розсердився Богдан, — а якби хто й спитав, то нічого б не дізнався. Що я, маленький?
— Ну, добре, громадо, — помирив усіх дід Ох, — справи справами, а попоїсти треба. Охлялим у такій дорозі робити нічого. Тільки нове багаття розкладемо не тут, де ця погань упала.
Дід Ох ще раз уважно роздивився забиту зміючку:
— Ні, це таки не кривицька ворожба. Вони на птахів обертаються, ну, ще на мишей. На гадюк, кажуть, деякі ординські чаклуни вміють перекидатися. Але й ординські, й кривицькі, як їх дерево вбиває чи меч заговорений, одразу в людську подобу вертаються. Значить, оце гаденя від природи таке. І де воно вродилося?
— Принесла мені одна сорока на хвості, — втрутився дядько Яків, — що отакі от змії з крилами у північних лісах трапляються, по дорозі до Холодного моря. Але щоб у нас… без чаклунства… і не доповзе, і не долетить. Ходімо звідси!
Усі перейшли на інший бік галявини, швиденько назбирали хмизу, дядько Яків почав викресати вогонь. Але Богдан випередив його:
— Чекайте, дайте я, — витяг із кишені сірники. Але ані перший, ані другий сірник не загорівся. Ні, вони не відсиріли, а просто не хотіли горіти.
— Таки втомився, синку! — стурбовано сказала баба Франя, клацнула пальцями, і хмиз зайнявся. — Запам'ятай: ніколи не чаклуй натомленим. Бо однаково нічого не вийде. Для цього сила потрібна.
Богдан вирішив образитися: хто це тут вважає його слабаком? Бо ж у школі не лише однокласники, а й старші хлопці мірятися з ним силою не наважувалися. Але, з іншого боку, бабуся правду каже. Он і дід Ох, і дядько Яків відміряли ногами добрячий шмат дороги. А подивися — наче й не втомлені. А у нього, молодого, вже добряче ноги гудуть.
Куліш був справжній, козацький. Дядько Яків їв його із задоволенням, примовляючи: «То не куліш, що мене чекає, а то куліш, якого я чекаю!» Однак при цьому він час від часу уважно позирав угору — чи не літає там ще щось несподіване. Ластівка відпочила за пазухою у діда, подзьобала крихти і полетіла собі.
Коли дорослі почали збиратися йти далі, Богдан відійшов убік і тихо запитав, дивлячись просто поперед себе:
— Вітьку, ти чуєш? Хто мене засвітив?
Але Вітько чомусь мовчав.
Сонце піднялося вже зовсім високо, і спека почала діставати навіть у густій тіні дерев, що перетворювали стежку на зелений тунель. Тому, коли по дорозі трапилося невеличке озерце, коник першим потягнувся до води. І раптом дід Ох знову підняв свого костура:
— Зачекайте! Якове, одведи коня подалі. І не дивіться вгору, тільки на воду. Інакше і я вам не допоможу.
Плесо ставка було, як дзеркало, — рівне, без жодної хвильки. Вся навколишня природа відбивалася в ньому. І там, у цьому відбитті Богдан побачив високу жіночу постать. Вона стояла між двох молодих вербичок на самому березі, зодягнена у щось біле, напівпрозоре. Богданові здалося спочатку, що кущі й дерева просвічуються крізь одяг жінки, але коли придивився, то побачив, що і сама вона наче якась напівпрозора. Баба Франя тихо сказала, майже прошепотіла:
— Це Марена, синку. Не дивись на неї, дивись на воду. Бо вона не любить інакше… Марено-царице, будь до своїх діток лагідна.
Голос жінки у відповідь був схожий на тихий плюскіт води:
— Що ж ви, діти нерозумні, моєї сестрички не послухали? Я ж їй позаминулої ночі доручила вас остерегти. А ви до неї й озватися не зволіли.
— Вибачай, Марено-царице, — сказав дядько Яків, не підводячи голови. — Сама знаєш, що буває, як хто з Марою розмовляє. От я й думав, що то вона по мою душу прийшла.
— Ну, гаразд, — полагіднішав голос. — Куди ви йдете і що маєте робити, я знаю. Тому застерігаю: стоячої води не пийте, тільки джерельну чи річкову. Бо в стоячій дивіться, що робиться.
Марена простягла руку до води. Гладенька поверхня помутніла, потемніла — і з чистого озерця стало гниле болото, в якому ворушилося якесь гаддя, кумкали жаби, на поверхню спливали пухирі, й пахло од того болота ой як недобре!
Дорослі і Богдан вклонилися у бік Марени, а коли підвели голови, її вже не було.
— Дива, дива, — сказав дядько Яків. — Її сестричка Мара мало не щоночі під вікнами вештається, людей лякає, а саму царицю Марену мало хто й бачив. Навіть отак, у воді.
— Забув уже, голубе, — озвалася баба Франя, — що Морена-Моряна до людей лише двічі на рік виходить: у перший день весни та на Івана Купала. І то показується найчастіше лише тим дівчатам, які невдовзі мають заміж вийти і довге життя проживуть з коханим та з дітками. Це ж вона незабаром цвіт папороті запалить…