— Ой, слухай, а я ж її, Марену, бачив!
— Бачив — і мовчи. Вона не любить, коли цим нахваляються… Зате я бачила те, чого ти ніколи не бачив і не побачиш.
— Чого це не побачу? Я не сліпий і не старий.
— А от і не побачиш, не побачиш, не побачиш! — Даринка застрибала на одній ніжці, як дівчатка з Богданового класу. — Не побачиш тому, що ані хлопчикам, ані хлопцям, ані навіть дорослим дядькам цього бачити не можна. Щоправда, дівчаткам теж, але мені дозволили. Бо я Охова учениця і найслухняніша онука.
— І що ж це тобі дозволили?
— Ярила побачити.
— Ну, і який він?
— Ой, молодий зовсім, дуже гарний, ходить по землі пішки, весь у білому, а на голові у нього — вінок із маків і хмелю. Ото як тільки весна прийде і все порозквітає, у нас жінки ходять у поле Ярила зустрічати. І ще — молоді дівчата, яким восени заміж виходити. А я заміж не піду. Бо всі хлопці — дурні. Тільки задираються та за косу смикають.
— І я, по-твоєму, дурний?
— Ти не дурний. Але де ти будеш, коли я заміж зберуся? Так ото ж… Ну, слухай, коли Ярила зустрічають, жінки корогоди водять і пісень співають. А він тоді ходить полями і там, де ногою ступить, ярина росте. Отак от. Шкода тільки, що як літо настає, то він сідає на білого коня і скаче до лісу. І вже до наступної весни його ніхто не бачить… О, а чого це ти на одній ніжці вистрибуєш?
— Та тут щось у траві було — гостре і колюче. П'яту наколов.
Богдан колупнув п'яту нігтем, щоб витягти ту колючку, і пострибав за Даринкою і котом. Начебто все було гаразд, але за якийсь час ногу почало пекти. «Кислотою та колючка була вимащена, чи що?» — подумав Богдан. Добігли до річки. Тут він прудко вскочив у воду — щоб вимити з п'яти ту пекучку.
— Чого воду каламутиш? — сердито сказав рибалка Петро. — Всю рибу полякаєш.
— Та я ось… наколов. Промити треба.
— А-а-а, то дрібничка. Онде, дивись, під берегом саджавки. Перевірте їх, а я піду ятір витягну.
Чорний кіт за рибалкою не побіг. Сів на березі стовпчиком і нетерпляче нявкнув.
— Почекай, Цигане! — засміялася Даринка. — Вся дрібна рибка твоя буде.
У першій саджавці було дві невеличкі рибинки. Богдан не знав, як вони називаються, бо досі його цікавив більше футбол, аніж риболовля. Але азарт рибалки потрохи захопив його.
— М-м-ма-у! — несамовито закричав Циган, аж Богданові почулося: «М-моя!»
— Твоя, твоя рибка! — засміялася Даринка і кинула на берег маленьку щучку з наступної саджавки. Кіт ухопив її мало не на льоту.
— І оце твоє, — тепер уже Богдан виніс на пісок кілька «хвостиків». Циган упорався з ними за мить.
— Агов! — почулося з-за кущів верболозу. — А поможіть-но!
Богдан із Даринкою рвонули на голос — дядько Петро ледве втримував руками ятір, в якому билося кілька величезних щук. Спільними зусиллями витягли їх із води.
— Ти ба — три щуки, як собаки. І решта добрячі. А лини які! Не інакше, як русалки борги повертають, понаганяли повен ятір. Добра юшка буде, та й на рибальську кашу вистачить. Притримайте-но мішка, я перекладу… Та не дриґайся ти, сама ж у сіть залізла. Тепер — чого вже… Отак, очкуром міцніше в'яжіть. А де ж ваша риба?
— Ось! — Богдан підняв за шкірки осоловілого Цигана, тепер схожого на кошлату кулю.
— Ну от, і його разом з мішком нести доведеться! — засміявся рибалка. — Ану, помічнички, доки риба не поснула, швиденько разом із нею додому! Бо вийде не юшка, а щось таке, ні те ні се. Циган, можливо, й з'їсть, але гостей таким пригощати не годиться. Смак має бути!
Юшка й справді вийшла смачнюща. Богдан не вчувся, як упорав три миски.
— Ти тепер на нашого Цигана схожий! — хихотіла Даринка. Богдан хотів їй щось відповісти, та ліньки було. Але раптом знову запекло п'яту, там, де він удень наколов. Подивився — навколо ранки почервоніло і набрякло. Торкнувся пальцем і відсмикнув, бо було дуже боляче. Стрибаючи на одній нозі, Богдан вибрався з-за столу і подибав до баби Франі.
— Бабуню, у вас йоду немає?
— Чого тобі, синку? — не зрозуміла баба. — Йоду? А з чим його їдять?
— Та не їдять. Ось, ногу зранив, промити треба і змазати.
— Ногу зранив? — чомусь раптом сердито запитала баба. — Це ж коли ти її зранив? Чи не тоді, коли від вовкулаків відбивалися?
— Та ні ж, сьогодні.
— Правду кажи! Я однаково дізнаюся. Ну?! Позавчора? Коли вовкулаків били? Чи вчора у байраку якийсь із гадів вкусив тебе, так? І кров текла?
— Та ні, — Богдан аж злякався бабуниного вигляду, — сьогодні ж і наступив на щось… отам, по дорозі до річки. Воно в траві було, я й не помітив.