Але баба, схоже, не вірила. Поки Богдан говорив, вона, вся напружена, потихеньку задкувала до мисника, не дивлячись, щось намацувала там правою рукою, а очі — очі так пекли Богдана, що, здавалося, від нього зараз дим піде.
— Та ви у Даринки спитайте, вона бачила, як я на колючку наступив!
Пекучий вогонь у бабиних очах згас — знову лише добра посмішка. Рука запхала подалі те, що вже майже витягла з мисника. Богдан так і не роздивився, що саме. Напруження зникло. Перед ним знову стояла та сама лагідна баба Франя.
— Ну, хлопче, — вже зовсім спокійним голосом озвалася вона, — але ж і налякав ти мене.
— А ви — мене, — з полегшенням засміявся Богдан.
— Смійся, смійся, — пробурчала бабуся, — от якби тебе справді вовкулака вкусив, ото було би весело…
— А що було б?
— Тю на вовка в лісі! Сам би вовкулакою став. І що б ми тоді робити мали? Осикового кілка шукати…
Від тих слів Богдана наче чотириста сорок вольт трусонуло. Чому саме чотириста сорок? Бо ті двісті двадцять з розетки, які він колись через власну необережність одержав, — то була дрібничка в порівнянні з цим.
— Добре, годі балакати. Покажи-но ногу… і оце за півдня таке нагнало? Гм-м-м… щось тут не так.
— Чекай, чекай! — встряла тітка Гапка, яка з-за дверей чула всю розмову, — де ти, кажеш, напоровся?
Богдан дострибав на одній нозі до вікна і показав:
— О-о-н там, на лузі, де протоптано.
— Ага… Петре! Чуєш, Петре! А йди-но сюди!
— Йду! — почулося знадвору. Минуло п'ять хвилин, десять…
— Петре!
— Та кажу ж — іду…
— Швидше!
— Я тобі не блискавка, щоб отак одразу, — рибалка Петро з'явився на порозі. — Ну от, прийшов. Кажи.
— Петре, сусідонька наша найкраща знов у мене на дорозі заговорені шпичаки розкидає.
— От уже й сусідка, от уже й заговорені… Чого ти до неї причепилася?
— Бо знаю, що кажу. Подивися на хлопцеву ногу. Коли він її наколов?
— Сьогодні. Як на рибу ходили…
— А глянь, як рознесло. Хіба з простого реп'яха таке буде?
— Мо', й буде…
— Петре! Якщо ти й досі на цю задрипанку позираєш!..
І пішло, і поїхало! От тобі й тітка Гапка, от тобі й дядько Петро. Виявляється, та сусідка в юні роки мала якісь види на Петра, а Гапка, справедливиця, не могла допустити, щоб такому гарному парубкові якась нетіпаха світ зав'язала. Ото взяла — і до себе приворожила. Так! І не приховує! І правильно зробила! Бо надто ситно було б мати такого чоловіка отій нечупарі, в якої завжди ложки немиті, горшки побиті, а голова нечесана.
— Гапуню, Гапуню, — примирливо бурчав чоловік, — облиш!
— От же не облишу! Ач, і вона туди ж — ворожити. Це для мене шпичаки розкидала, думала, що я до річки рушники полоскати піду.
— Гапуню, — промимрив Петро, — та яка з неї ворожка? Звичайна баба — дві руки, дві ноги…
— Ат! Неправда твоя!
— Що — неправда? Що у неї дві руки та дві ноги?
— Не перебаранчай! — скипіла тітка Гапка, але це був останній вибух. Вона знеможено опустилася на лаву, махнула рукою і засміялася:
— А! Тобі кажи — не кажи…
— Кажи, кажи, — Петра вочевидь надзвичайно тішили ці жінчині ревнощі. Більше того, він аж сяяв від задоволення. Богданові як по голові вдарило: та вони ж досі закохані одне в одного, як молодята. Невже ворожба така сильна?
Трохи згодом Богдан запитав про це у баби Франі. Старенька аж затрусилася зо сміху.
— Ворожба! Знав би ти, що то була за ворожба. Приходить до мене Гапка, каже: «Як будеш приворотне зілля у лузі брати, то й для мене прибережи. Бо бачила на ярмарку такого гарного хлопця з Борщівки, що аж в очах потемніло. То треба швидше щось робити, аби дорогу хтось не перебіг». Я пообіцяла. А того ж вечора цей «гарний хлопець з Борщівки» з'являється у нашій хаті. Я думала — він до сестрички, а він мені: «Ти, каже, Франю, знахарка на весь куток, то дай приворотного зілля. У вашому селі така гарна дівчина є, що аж…» Одне слово, і йому в очах потемніло. І думаєш, через кого? Через Гапуню нашу. Чого ж, кажу, просто не підійдеш до неї? А він: «Ой, вона така строга, така неприступна… без зілля не обійдешся». Сміх та й годі. То я їм обом тертого сонного зілля насипала. От вони одне з одного очей не зводили весь ярмарок: усе чекали, поки зілля подіє. А увечері на одному возі й поснули. Уранці вже вдома у Петра прокинулися — воли самі в Борщівку привезли. То куди тепер діватися — тільки одружитися.
Бабця розповідала, а сама лікувала Богданову ногу: спершу пропарила її в гарячому відварі якихось трав, а потім витерла насухо чистою полотнинкою, скрутила з такої ж полотняної смужки джґутик і… підпалила.