— Куцю, то це ти нам усю дорогу голову морочив? Ти, ти, не відмовляйся. Який батько, такий син, — баба повернулася до Богдана. — Ось, подивися на своє телятко! Я ж казала, що ця масть мені знайома. Його тато-чорт у мене свої гріхи в подобі цапа відробляє, а воно шкодить добрим людям. Теж у козячу шкіру захотіло?
— Я хотів, щоб ви татка відпустили… — пробурчав Куць.
— Бо мене інші чортенята дражнять. У них батьки як батьки, а у мене — цапидло.
— Так це ти горішками у вогонь татову свободу відвойовував? От терорист! — засміявся Богдан.
— Слова там у вас у Києві якісь дивні, — зауважила баба Франя. — Капость він мала — та й годі.
— А я інакше не вмію, — почав терти очі кулачком Куць.
— Нас, чортенят, тільки цьому й вчать. От якби мені в школу до діда Оха…
— Що за гармидер? — здавалося, дід Ох з'явився як з-під землі. — Хто це там знову мене згадує?
— А це Куць до вас у науку проситься.
— Хто тебе підговорив, нечиста сило? Нявки? Та вони зі своїм Чугайстром ще й не такого дитину навчать — що людську, що чортячу. До школи я тебе не візьму, бо кожному своє.
— То що ж мені робити? — заверещав, зарюмсав Куць.
— Шкодити далі.
— Як то? Нащо ви, діду, мене дурите… Думаєте, як чорт, то можна?
— І не думав я тебе дурити. Ти вже чув, що в нашому краї чужинці об'явилися?
— Не тільки чув, а й бачив! — пожвавішав Куць. — І чужого Змія бачив. І чужого дядька з шулікою. А з ним ще кілька чужих було. Я їхнім коням уночі хвости позаплутував. І під сідла реп'яхів напхав.
— То щоб ти знав, Куцю, якщо ці чужинці переможуть, то не буде ні нас, ні тебе, ні татка твого, цапа. Навіть світу цього не стане. А перемогти їх дуже важко. Он нащо вже козак Мамай зі своїми товаришами — сильні вояки-характерники, та й то мусили зі степу аж до наших лісів відійти. Тож твоє завдання — шкодити отим, чужим, так, як ти вмієш.
— Я вмію! — зрадів Куць. — Я їхнім коням хвости пообрізую під саму ріпицю. Як не буде їм чим мух і ґедзів відганяти — показяться! А ще я їм…
— Ну-ну, вгомонися. Не хвались, ідучи на рать…
Чортенятко чмихнуло вздовж вулиці — аж закуріло.
— Послухай, Франю, — дід Ох кивнув на хмару куряви, — я все спитати хотів, чим же тобі Куців татуньо так дошкулив, що ти його на цапа обернула?
— А-а-а, та то таке. Минулої зими було. У мене на горищі сало висіло, а він усе просить: «Дайте, бабо, сала, дайте… Я вам за нього золотом заплачу». І не потрібне було мені його золото, але ж просить. Віддала я йому те сало, а він — ну мені мішки до хати тягати.
— Із золотом?
— Та наче із золотом. Тягає й тягає, вже всю комору заклав. І в засік, де борошно було. Борошно я звідти раніше забрала. А він усе сипле та й сипле. Я йому: «Годі вже». А він: «Як годі, то й годі». І зник. А я вранці до тих мішків, а там — саме вугілля.
— То й що?
— А нічого. Я тим вугіллям усю зиму в печі палила. Тільки воно не дуже добре було — сильно чаділо. От я чорта на цапа й обернула: аби знав, що бабу Франю дурити не можна. Я ж тобі, нечиста сило, замість сала клоччя не дала. Сало з'їв — тепер мекай.
Богдан нарешті наважився запитати про те, що йому свербіло на язику:
— Бабусю, а чи не змогли б ви всю оту чужинську орду зачаклувати на щось таке, щоб, як той цап, тільки ходило і мекало? А головне — нікому не шкодило.
— Сама не зможу, багато їх. Та й чаклун у них сильний. Боюсь, чи не Вія вони з якогось сховку дістали. Але всі разом ми їх подолаємо. До речі, нога ще болить?
— Та наче вже ні. Свербить трішки.
— Ото лягай спати, бо у нас лише дві ночі залишилося. Якщо ми післязавтра до Чарівної брами не дістанемося, то навіть не знаю, що тобі сказати… Ходи спати.
Дванадцятий розділ
Що було вночі — хто знає. Люди спали, сни видали, а прокинулися — позабували, тому нам і не розказали. А побудило всіх телятко-змієнятко. Розлякало всіх курей. Наступило на хвоста котові Цигану, від чого кіт звереснув і просто-таки злетів на самісіньку верхівку груші. А потім загупало у двері всіма чотирма лапами. Аби не впасти, йому доводилося ще й допомагати собі крилами, тож шуму було — дай Боже!
— Бабуню, вставайте, я вам дядька привів!
— Знущаєшся, гаспиде крилатий? — баба Франя вийшла на поріг. — Нащо мені, старій, дядько, та ще й о цій порі?