— То це не просто дядько, а дядько з Причепівки. Він вам зараз усе розкаже.
На подвір'ї обтрушував свиту довготелесий худий чолов'яга.
— Сиджу собі, нікого не чіпаю, воза лагоджу… — бурчав чоловік, — а воно мене за комір — хап! — і в небо понесло. Ну, думаю, все, відтоптав рясту. Бо спочатку здалося, що то мене страшидло триголове вполювало. А тоді чуто: «Не смикайтеся, дядьку, бо впущу. А мені треба вас до баби Франі живого донести». Так це ви — баба Франя? Ну, тоді — здорові були. Кажіть, нащо я вам здався?
— Про порося розкажіть! — писнуло ззаду телятко з крильцями. — Бо вони думають, що то я поцупив.
— Ну, як ти отак хвацько дядьків крадеш, то що тобі те порося? — засміялася баба Франя. — Ви, шановний, вибачайте нашого малого. Він у нас занадто старанний. Але не турбуйтеся, назад — як привіз, так і відвезе. Покладе, де взяв.
Дядько як уявив собі, що знову летіти доведеться, аж руками замахав:
— Ні-ні, дякую, я й сам доберуся.
— Як скажете. Але справді, що там у вас сталося?
— Та що? Літо ж зараз. Свині у мене в загороді за хлівом. Отож, днями надвечір налетіло триголове опудало. Голодне, та ще й жадібне. Бо вхопило чималого підсвинка і цілого, не жуючи ковтнуло. Ото нас усіх і порятувало — бо зміюка вдавився. І одразу — до річки, у верболози. Цілу ніч кашляв і воду сьорбав. Уся Причепівка заснути не могла — хто зі страху, а хто від того кашлю.
— То кажете, жадібний?
— І жадібний, і дурний. І своїм трьом головам ладу не дасть. З'явився на пасовищі. Одна голова каже: «Чорну корову їстимемо». Друга каже: «Ні, білу». А третя кричить: «Рябу хапаймо!» Поки отак репетували, то всі корови розбіглися. Він за ними — налетів на сусідів хлівець. Розніс його на друзки спересердя. У хлівці кури сиділи, то порозліталися, а от півень, знаєте причепівських півнів, їх навіть собаки бояться, то одній голові він ледь очі не повидовбував.
— І що, ніякого порятунку від того Змія немає?
— Е, не кажіть, наші люди не в тім'я биті. Є у нас хлопець один — Іванко-ковалик. Розумний хлопець, хоч і молодий. Він одразу сказав: «Як на сердитих воду возять, то й ми повозимо». Прорізав у дверях кузні три дірки, важеля хитромудрого приробив і пішов туди, де Зміюка спав.
Той якраз у ставку греблю прорвав, воду спустив і всю рибу зжер. А ковалик його кропивою — хльось! — по носі одному, і по другому, і по третьому. Змій спросоння не розібрав, хто це до нього так непоштиво. Озвірів! А Іванко не чекав, поки і його з'їдять, ноги в руки — і до кузні. А там за двері заховався, клямку накинув і зсередини дражниться: «Ти, дурепа триголова, в кожній голові полова!» Змій у три голоси кричить: «Розірву! З'їм!» А Іванко: «Добре, їжте, тільки не всі одразу. Хто перший?» Всі три голови: «Я!» — і впхалися у ті дірки. Ковалик важеля опустив, змій туди-сюди смиконувся, а голови — в ярмі залізному, та ще й заговореному. Отже, три дні зміюка на Причепівку працював замість горна. Він як Іванка бачив, то таким вогнем дихав, що будь-яке залізо враз розпікав.
— Тільки три дні?
— Три. Бо на четвертий уночі в селі чужинці з'явилися мов з-під землі. Визволили Змія і разом з ним зникли. І дивно якось: доскакали до кургану, а там як у яму провалилися. Але ж знаю, що ніякого провалля там немає.
— Є там провалля, — почувся ззаду голос козака Мамая. — Тільки не просте, одразу й не побачиш.
Доки причепівський дядько розповідав про місцеві події, козак Мамай і Юра вийшли з хати вже зодягненими до походу і при зброї.
— Як вони до вас пробралися повз варту, — продовжив Мамай, — це вже я сам бачив. Чужинці спочатку на гадюк перекидаються і проповзають тихенько, куди їм треба, а вже потім обертаються чи на людську, чи на вовчу подобу. А оте провалля на місці не стоїть, а весь час ніби повзе. Вперше воно в степу виринуло, там, де я Богдана зустрів. Крізь нього спочатку роз'їзд проскочив. Ну, його ми швидко подолали. Та за ним ціла орда ринула зі Змієм та іншою нечистю. Жабу пам'ятаєш? Отой хлоп нечемний, якого я на жабу обернув, але лише на три дні — він із ними був, напевне, за розвідника. Довелося нам аж сюди, до лісів відходити. Кепсько… До Чарівної брами ще один день іти. Як вони туди прорвуться, то не знаю, що вже діяти.
— Змія я на себе візьму, — сказав Юра, сідлаючи коника, — цього разу він од мене не втече.
— А от і втечу! — подало голос телятко-змієнятко, але про всяк випадок заховалося за бабу Франю.
— До чого тут ти, — відмахнувся Юра, — коня кують, а жаба ногу підставляє.
— Я не жаба! — образилося змієня.
— Ти не жаба, ти у нас — юний орел. Хочеш, будеш за розвідника?
Змієнятко застрибало від радості й замахало крилами, знявши хмару пилюки. Всі закашляли і зачхали.