— Я думав, що вона десь по дорозі випала, — сказав пасічник, — а що в ній дивного? Стріла як стріла: наконечник, пір'я, комишина. Бо то наші козацькі стріли з дерева, а у тих бусурманів воно не росте, самий очерет.
— Та ні, Якове, то не очерет і навіть не дерево. Вона з якогось залізяччя, яке навіть я не здибав. Бо дуже міцне, але легке. І пір'я на хвості — то не пір'я, а щось таке, на тверду шкіру схоже. Гнеться добре, а не розірвеш. От я й думаю, хто б нам сказав, що то за диво впало на наші голови? І з якого такого світу?
— Яка різниця — з якого? Нас туди в гості не кликали, та ми й самі не збираємося, — баба Франя вийшла з хати, витираючи руки. — А ти, Гапуню, коли на ступі літала, крім сусідоньки своєї, більше нікого не стрічала?
— Та мерехтіло ніби щось таке за курганом, ну, тим, що між Причепівкою і Яструбинцями. Але я подумала, що, можливо, то сонце у чиїйсь копанці відбилося.
Отут Богдан наважився втрутитися.
— Тьотю, а з якого боку той курган, де мерехтіло?
Господиня вказала рукою на захід. Богдан намалював в уяві приблизну схему «сонце — обрій — курган» і похитав головою:
— О такій порі, як ви літали, не мусило би сонце відбиватися від копанки вам у очі. Та ще й з того боку, де ви показуєте. Зарано дуже. От якби ви опівдні літали…
— Опівдні літають хіба що півні, а порядна жінка, як сонце вище тину зійде, має в хаті поратися, — ображено підібгала губи тітка Гапка.
— Як треба буде, то й надвечір полетиш, — повчально сказав дід Ох. — А зараз-таки збиратися маємо, як не хочемо на цю хату біди накликати. Бо про неї нечисть уже прознала. Та й підгадати треба, щоб до Чарівної брами якраз до молодого місяця встигнути. Богдан правильно сказав, що за курганом провалля відкривається. Хто знає, що з нього цього разу понавилазить.
Чотирнадцятий розділ
Спочатку дорослі трохи посперечались, якою дорогою йти до Чарівної брами. Баба Франя вважала, що немає кращого, як шелюгами і верболозом понад річкою, бо там Марена захистить. Але дядько Яків покрутив вуса і сказав, що воно, звичайно, понад річкою безпечніше, одначе задовго.
— Кожна річка тече з вихилясами. А наша — то взагалі, як дурне лоша на лузі: то в один бік шарпається, то в інший, то вперед скаче, то назад завертає. Можемо і не встигнути.
— Встигнемо чи не встигнемо, зараз подивимося, — встряв дід Ох. І кінцем свого костура почав креслити на землі щось схоже на простеньку карту. — Оце ми зараз тут, отам — Чарівна брама. А річка наша крутить отак-от…
Богдан придивився і чмихнув, бо річка вигиналася під прямим кутом, і виходило, що дід Ох намалював звичайнісінький прямокутний трикутник, у якому гіпотенузою був прямий шлях від Борщівки до Брами, а катети — дорога вздовж річки.
— Ось дивіться, — показував Ох, — версти з чотири треба йти до повороту, а там ще зо три.
— А напряму ж скільки буде?
— П'ять! — бухнув Богдан, який швиденько прорахував подумки: три в квадраті — дев'ять, чотири в квадраті — шістнадцять, разом — двадцять п'ять, тобто п'ять у квадраті. От чудасія: коли він на уроці математики через силу втовкмачував собі в голову оту теорему Піфагора, то все думав: нащо це, хіба вона йому в житті знадобиться? І це ж треба: знадобилася, і не де-небудь…
— А ти як знаєш, що п'ять? Хіба ти там уже бував?
— У школі вчили, як відстані визначати…
— Надаремно я на ваших київських волхвів наговорював, — зітхнув дід Ох. — Якщо вони вміють міряти шлях, не бачивши його в очі, — то неабияка ворожба. Воно, насправді, понад берегом ще довше. Бо стежка теж крутить. Там — болото, там — затока, там кущі терену обходити доведеться, то воно разом не сім, а всі десять верст…
— Зате безпечніше! — стояла на своєму баба Франя. — А в степу нас не те що змій — ґедзі заїдять. Найгірше місце той степ. Недарма його так Орда любить. І видно все здаля, як на долоні. Не встигнемо від Борщівки відійти, як нас якась нечисть характерницька з неба одразу помітить.
— А навіщо нам іти? — втрутився дядько Яків. — Ми поїдемо спокійненько. Досить уже, і набігалися, і находилися. Оце сьогодні чумацька валка надійти має. Саме у той бік прямують, що нам треба. І до того ж, по-перше, чумаків чужинці побоюються, по-друге, отаман чумацької валки — мій родич.