— Гапуню, обережно! — почулося здаля. То, витираючи з лоба піт і розмахуючи гострющою рибальською остю, не меншою від козацького списа, до поля бою поспішав дядько Петро. Зупинився коло діда Оха, віддихався:
— От не знав я, що моя Гапка такі вузлики в'язати вміє!.. Ні, ви подивіться, що робиться! Ну, як її саму відпускати? Ой, стережися, жінко! Це ж тобі не сусідці дулі давати… До речі, товариство, ви їй не кажіть, що сусідка теж десь тут. Вона слідом за нами у кадовбі прилетіла і вже, здається, кільком чужинцям ціпом межи очі приклалася… Гапко, та не підлітай же ти до Змія так близько!
Але тітка Гапка, зрозуміло, нікого не чула. Від її рогача Змієві було вже зовсім непереливки. Зрештою, він шугонув над козацькими лавами у бриючому польоті й водночас дихнув вогнем з усієї сили трьома пащеками одразу. Але Гапчина атака, видать, щось порушила у здатності змія орієнтуватися в просторі, бо він спалив своїм полум'ям дощенту частину власної кінноти.
Та й одним лише Гапчиним тараном не обійшлося. Бо в небі, з усіх сил махаючи крильцями, з'явилося змієтелятко.
Почуваючи себе юним орлом, воно сміливо вчепилося зубами в найболючіше місце великого Змія — в так звану ріпицю, себто там, де закінчувалася спина і починався хвіст. Змій дико заверещав і знову спробував зробити одразу дві речі: скинути з себе нападника і відбитися від чергової атаки Гапчиної ступи. Але оскільки не міг дотягтися заплутаними шиями до власного хвоста, то цього разу наслідки були ще жахливішими. Три струмені синього полум'я вдарили у саму середину чорного провалля. Звідти щось ревонуло так, що навіть козаки застигли на мить, здійнявши шаблі. Провалля кричало і смикалося, як велика жаба, яку лелека добряче дзьобом притис.
І тут Горинич зробив ще одну величезну дурницю: приземлився, щоб розплутати шиї, не біля чорної діри, а по цей бік річки.
— Товариство, вибачайте, — зрадів Юра, — але то вже моя робота.
І помчав на своєму конику вниз по схилу. Одного влучного удару списом вистачило, щоби Змій скрутився, як вужака під вилами, забив хвостом і… почав зменшуватися. Начебто досі він був, як гумова куля, накачаний повітрям, а тепер те повітря виходило через дірку від списа. Коли Змій став не більшим від вужа, він сковзнув убік, злетів і знову почав повільно надиматися. Юра метнув угору списа — спис пробив Змієві праве крило. Але Зміюка вхопив його зубами і висмикнув. Щоправда, дірка в крилі залишилася. Юра метнув тепер ножа — ніж відсік Змієві кінець хвоста. Не тямлячи нічого від болю й люті, Змій щосили дмухнув полум'ям, але воно знову влучило точнісінько у середину провалля.
З чужинськими вершниками діялося щось неймовірне. Вони самі падали з коней, оберталися на вовків, потім билися об землю, повзали гаддям по землі, знову оберталися на вовків і на людей… гризли, кусали і рубали одні одних, засліплені Змієвим вогнем.
— Зміюка головного відьмака підпалив! — здогадався дід Ох. — Ну, тепер не спи, Хомко, на те ярмарок. Ой, царю небесний, а це що таке?
Виявилося, що головного відьмака Змій Горинич тільки підсмалив. І цим не на жарт розлютив. Чудовисько, схоже на величезного ідола, виліпленого з темряви, випливло з провалля і нависло над полем бою. У правиці воно стискало зброю, якої Богдан ніколи не бачив навіть у журналі про комп'ютерні «стрілялки». Довжелезний спис, у якого замість наконечника була чудернацька сокира — лезами на обидва боки. Леза виблискували і сипали іскрами.
Усі застигли. Ідол, прикриваючись лівою рукою від сонячних променів, повільно крокував до річки.
— Він переступить через стіну! — злякано прошепотів Богдан.
— Може бути, — погодився дід Ох. — Цього ступою не зіб'єш… Богдане, ану стій на місці!
Дід обвів навколо нього свяченим кістяним ножем:
— За цю рису — ні кроку. Бо якщо це потороччя тебе побачить, затягне до чорної діри, і ніхто йому не завадить. Але поки ти в колі, він не бачить.
І в цей час позаду і згори почувся сильний голос:
— Мамаю, поклади річку назад. Бо я й так перейду, а Чугайстрові неохота ноги мочити.
Це був Миха, цар лісу і всіх звірів та птахів. Богдан одразу пізнав його, хоча бачив лише краєм ока. Височенний, мов корабельна сосна, у білій вишиванці з широким зеленим візерунком на грудях, він вів за собою ведмедів, вовків, диких кабанів… Навіть тхорик ззаду вистрибом біг, наздоганяючи лісове братство. А в небі кружляли орли, соколи і величезні чорні круки.