— Ну, нарешті! — радісно закричали всі. Змій, летюча потвора, теж умить втратив свою чарівну силу і ляпнувся на землю, як сирий млинець. Тітка Гапка спрямувала ступу додолу, м'яко приземлилася, поряд сіло і героїчне змієнятко.
— Ну, то як, дядьку Юро, добре я літаю? — задерикувато спитало воно.
…Раптом від ступи почулося люте шипіння, і поволі на світ Божий виліз… кіт Циган. Він гнув дугою спинку, хвоста тримав свічкою, завзято точив кігті й пирхав у настовбурчені вуса.
— Ти ба — і він вояка! — засміялися всі.
Та даремно сміялися, бо котик, виявляється, спостеріг, що триголове чудовисько лише прикидалося мертвим, а коли Циган скочив йому на спину і почав дерти її кігтями, підхопилося і рвонуло до найближчих кущів.
— А дзуськи, не втечеш! — метнувся до нього рибалка Петро і пришпилив остю до землі. На поміч кинувся Юра і одним ударом прохромив Змія списом наскрізь.
А внизу, на луці, шаленіли чужинські недобитки. Після того, як провалля зникло разом із головним чаклуном, їм уже нікуди було тікати, ні на кого перетворюватися. Але і в людській подобі вони були страшні й небезпечні. До того ж, їх усе ще залишалося значно більше, ніж козаків.
— Гей-гей! — почулося від гаю, — тримайтеся, ми йдемо!
Гурт чумаків, розмахуючи довгими і дебелими важницями, кинувся навперейми зграї чужинців, які скрадалися, аби обійти козаків і вдарити ззаду. Після кожного змаху важниці вершник летів на землю разом із конем. Чумаки сил не шкодували.
— А ви ж звідки взялися?
— Та от, порадилися, поміркували… Як собі хочете, а це справа не лише козача, а й чумацька теж.
— А валка?
— Добрі люди стережуть…
— Рви траву, Богдане! — закричав дід Ох, який виринув коло хлопця, як із-під землі. А можливо, й справді з-під землі… Богдан знову рвав і рвав траву — і підкидав її вгору. А накликаний дідом Охом вітер ніс траву на чужинців. І досить було бодай маленькій травинці торкнутися вершника, як він зникав з очей, наче й не було його. Тільки короткий спалах — і все.
Оберемком розрив-трави козаки натирали шаблі, списи… Трава й справді була чарівною, бо тепер досить було торкнутися нападника тією зброєю — і він зникав, як булька на воді.
— Неси сюди! — баба Франя розпалила вогонь біля Брами. Богдан кинув у багаття жмут трави, повалив густий запашний дим. Але цей дим, певно, діяв точнісінько так, як і сама трава.
Густа пелена диму вкрила увесь пагорб, і коли той дим нарешті розвіявся, ані вершників, ані триголового чудовиська не було.
— Ура! Перемога! — закричав Богдан.
— Ота діра, — стурбовано сказав дід Ох, який знову став низеньким товстеньким дідусем, — глибоко під землю заховалася. Так глибоко, що сама назовні вже не вибереться. Але якщо на цьому місці хтось із великого розуму копати надумається…
— Хто надумається?
— Та хто ж? Можливо, й оті копачі, що нам у лісі спати заважали. Так ото щоб нікому не кортіло, насиплемо ми на цьому місці курган височенний…
— Так уже ж є аж двадцять вісім татарських курганів!
— А ми найвищий насиплемо. І поставимо на верхівці камінь велетенський. І виб'ємо на камені тому засторогу, аби ніхто не зрушив, бо біда велика буде. Вирветься зла сила на волю і знищить усе живе навколо.
Богдан озирнувся. Щось у цьому світі змінилося. Ніби дерева стали вищими, і річка — ширшою і глибшою. Пагорб — і той наче підріс. Чи то, можливо, тому, що на ньому розташувалося все славне військо переможців. Вовки вляглися коло Перунових криниць і мружили жовті очі. Бабуся Франя і тітка Гапка метушилися між козаків, видивляючись, чи немає поранених. Гапчина сусідка теж клопоталася, але між чумаків: кого перев'язати, кому дірку в сорочці зашити, кому просто злити води вмитися. Проте трималася так, щоб не втрапляти нікому знайомому на очі.
Джури розсідлали коней і повели їх до річки. Русалки спочатку радісно кинулися їм назустріч, на мілководдя, але потім розреготалися і пірнули в глибину, тільки ляснули на прощання по воді хвостами.
Мамаєві козаки заходилися коло зброї: шаблі вичистити, нагострити, якщо затупилися чи вищербилися… Куць, як завжди, плутався під ногами, заважав, доки його не послали до бісової мами.
— До мами — так до мами! — пирхнув малий капосник і щез.
— Час і тобі, Богдане, додому повертатися, — згадав дід Ох. — Те, для чого ти тут об'явився, ти виконав повністю. Хороший ти хлопець, я б тебе до школи своєї взяв. Але ж, як я, нарешті, зрозумів, ти не з нашого світу.
— Можна й так сказати.
— Отож. Кожен має бути на своєму місці. Що ж, прощайся з людьми — і в дорогу.