Богдан уявив собі цю картину: мертва голова, очі горять… нічого собі, не страшна!
— А сестричку її, Марену, можливо, колись і побачиш. Ця добра до людей. Як довго дощу немає, то люди її просять, щоби послала. І вона посилає, і нічого за те не вимагає. У богів, як у людей: батько один, а діти різні.
Богдан уже зрозумів, що дядько Яків відволікає його увагу, аби він бодай випадково не озвався, бо Мара продовжувала викликати їх із хати.
— А хто у Мари з Мареною батько?
— Та Чорнобог, не на ніч будь пом'янутий. Од нього самі нещастя та лиха. Мара вся в татуся.
Тут нарешті закукурікав спросоння півень, Мара востаннє вигукнула: «Ех, дядьку, дядьку…» — і замовкла. Богдан полежав ще трошки, вслухаючись, як калатає серце. Думав, що більше не засне після тої розмови, та й після всіх сьогоднішніх пригод, але недаремно його мама Соньком-Дрімком дражнила. Заснув…
Прокинувся він од чийогось погляду. Спав би ще, та на додачу якийсь настирливий комарик награвав на сурмі «підйом» просто над вухом.
— Киш, комаридло! — відмахнувся Богдан і сів на лавку. По хаті весело бігали сонячні зайчики, і хотілося думати, що страшна Мара вночі не приходила, а просто наснилася. Дядька Якова у світлиці не було, зате на лаві сидів хлопчик років п'яти-шести у світло-сірій одежині й хилитав босими ногами. Богдан зрадів — хоч якась, та компанія:
— Привіт! Я — Богдан. А ти хто?
Хлопчик продовжував гойдати ногами й усміхатися. В його кучерявому волоссі заплуталась і дзижчала бджола, проте малого це чомусь не хвилювало.
— Ти що — німий? — здивувався Богдан.
Зарипіли двері. Богдан повернув голову і побачив, що то дядько Яків. А коли знову глянув на лаву, то кучерявого малого там не було. Лише якесь кошлате сіре кошеня вигинало спинку та точило кігті об дерево. Потім пирхнуло і шмигнуло у відчинені двері.
— Ой, — здивувався Богдан, — дядьку Якове, а де малий?
— Малий? — перепитав дядько і визирнув у вікно. — А он, по двору ходить.
Богдан подивився й собі — і онімів. Двором ходив маленький дідок з довгою сивою бородою і таким же нечесаним волоссям. У руці він тримав костурця, яким обстукував кілки у плоті. Піймавши Богданів погляд, дідок усміхнувся, показав йому язика і миттю обернувся на сірого баранчика.
— Бе-е-е, — сказав баранчик і подався за хату. Як тільки він щез за рогом, залопотіли крила, з-за хати вилетіла величезна сова і сіла на комині, лупаючи жовтими очима. Богдан ще не встиг закрити рота, як сова змахнула крилами, підскочила і раптом… гавкнула. Богдан так і застиг з розкритим ротом, бо по стрісі замість сови скотився клубочком сірий песик, відважно приземлився на всі чотири лапки і шмигонув у стійло до волів.
Дядько Яків весело зареготав:
— От я й кажу, не можна такому, як ти, недовченому-нетовченому самому, без дорослих, у характерника бавитися. Ти що, домовика не впізнав? Він у мене без людей скучив, от і вирішив показатись у всіх подобах. Бо на хуторі все тільки я та я… і ще воли. Ти його не бійся, він добрий. Волам свіже сіно носить, он паркан полагодив, доки мене не було. А головне — всіляку нечисть ганяє, щоб до хати не залізла, поки хазяїна немає. Все мріє Мару налякати. Якось простяг через стежку мотузку, щоб вона перечепилась і впала. Щоправда, перечепилася не Мара, а жінчина кума, що по мед приїхала, але великої різниці немає. Така ж чорнорота й око лихе. Ну, вмивайся, соколику, поснідаємо та й будемо запрягати. Бо доки ти третій сон додивлявся, я вже все Охові передав. Він на нас уже чекає.
Песик як зник у стійлі, так більше й не показувався. Тільки коли Богдан із дядьком закінчували снідати, у прочинені двері повагом увійшла велика чорна курка, зміряла обох поглядом з голови до ніг, стріпонулася, щось просокотіла і почимчикувала під піч. Богдан навіть не перепитував, що то є, бо сам здогадався.
Коли пішли виводити волів, вони чомусь почали впиратися. Дядько Яків обійшов сірих навколо, вдарив руками об поли і пообіцяв комусь якогось Пека:
— Ой, лишенько нечесане! Взяв би краще борону та розчесав бороду. Нудьгує воно, бачите! Людям їхати треба, сонце он уже де, а воно вузлики в'яже. От не побілимо тобі піч у суботу — покрутишся.
Богдан зазирнув, куди дядько показував — і пирснув зо сміху: волячі хвости були зв'язані докупи мотузком, а кінці ще й вив'язані химерним бантиком. Дядько розплутував «прикрасу» і бурчав:
— Це він мені за те, що окропу йому в печі не залишили. Не любить, коли нічим горло промочити. Ну, постривай, не побілю в суботу твою піч — будеш знати.
— А до чого тут піч?