— Гав, гав, гав! — плаче Жожо. Пестливі слова він знає, і на суші він безпомилково робить те, чого вони вимагають: кидається в обійми своїй молодій гарній пані, що має клубок бронзового волосся на тім’ї та сірі веселі очі, повні життя й усміху. Але не на воді, ні, ніколи! Жожо відгризається і відсварюється та за кожною пестливою кличкою відповідає: вав, гав! у-у-у, ннн! і на його маленькій мордочці повно впертости; і він виглядає, як капризна дитина, вперта й розпещена.
Кінчається тим, що Христя вилазить із води, Жожо кидається в її обійми, а вона повиває пса рушничком і, сміючись, жартує з його геройства. Він же лиже її обличчя, ніс, шию. Настає згода, але — Жожо поставив на своєму. І розмова теж відбулася двома мовами, і… успіх запевнений.
Інша справа з Сузаною, великою сірою вовчицею. Вона нікого не питає і не слухає. З розгону падає на пляжу, стрибає в воду і гребе сміливо й кріпко міцними, довгими лапами, а її хижа морда пливе над плесом так, наче б та морда не належала нікому, навіть власному тілові. Сузана хоче плавати й купатися, і шкода команди: «Сузана, но! Сузана, ґо гом!» — Вона пливе хоробро далі, бо вона американка, а її пані, мабуть, українка, навчилася говорити мовою, яку вона розуміє, але яку слухає тільки тоді, коли їй хочеться. І вона вже збагнула, що заборона плавати є умовною: одного дня її зовсім не вживають, а другого чомусь вигукують такі немилі слова, як «го гом!», очевидно тому, що хтось із управи стоїть у той час на березі. І взагалі тут уже тримовна справа: управа не хоче, щоб пси плавали з людьми; гості вважають, що на те й їдуть на українське озеро, щоб пси могли плавати з людьми, а пси вважають, що вода — дуже мила річ, а ще більше, коли гаряче, хочеться купатися. Купальники різно ставляться до «собачої справи»: одні нарікають на псів і їхніх господарів, другі боронять псів і їхні права на дозвілля, а найбільше з них нарікає на управу Діброви. Як одні, так і другі. Мовляв, повинна бути заборона впроваджувати псів до парку, а вже дуже гостра заборона купати їх у озері. Винна управа, бо вона, мовляв, повинна видрукувати заборону (її щороку містять при в’їзді, але її хтось завжди зриває) і повісити на пляжі, всіх гостей треба повідомити листом і вимагати зобов’язання не впроваджувати, бо і взагалі… Вимагають навіть окремої пляжі для псів, чи власне для псів і їх власників.
Так постають дві партії: псяча та протипсяча, і це трохи нагадує наше політичне життя. А ті купки на пляжі…
— Чого хочете? — розглядає справу з іншого боку пан, що з черевцем. — Пес — споконвіку вірний товариш людини, і де вона, там і він. Чому б йому не йти з людиною, як кажуть, у вогонь і воду?
— А ще як води небагато, і пан не плаває, а тільки бовтається в дитячій пляжі, — не забуває докинути своїх «чотири гроші» ущиплива пані.
— Я вам скажу, що пси дуже розумні тварини і що я люблю їх. Є безліч оповідань про їх життя, про їхній розум та прив’язання до людини. Я от сам знаю таку подію на еміграції в Австрії. Ми жили в Інсбруці. Це гарне місто було дуже бомбардоване і страшенно понищене, так, що люди жили в руїнах. Жив, отже, один чоловік із сім'єю в одній розсипаній печері. Мав він колись пса, якого віз ще з дому. Довіз до Відня, і коли прийшлося їхати далі, залишив його там у когось. Отож, одного дня, по довгих місяцях розлуки, пес прийшов із Відня до Інсбрука, пройшов пішки всю Австрію, про що свідчили його порепані, покалічені ноги, і віднайшов своїх господарів. Скажіть ви мені, яким способом це сталося?
— Тварини мають якийсь, нам не зрозумілий, інстинкт, якийсь спосіб орієнтуватися в просторі.
— А чим пояснити таку подію? У нашому селі був священик. І мав він прирученого крука, що жив у нього в хаті та літав усюди за ним. І так був, бестія, навчений, що, як священик ішов до церкви, він летів за ним, сідав на дереві біля церкви і пересиджував все Богослуження. Коли священик виходив, крук злітав з дерева, сідав йому на плече, і так обидва йшли до хати.
Сталося так, що большевики заарештували священика. Після того крук зник, і не було його так з півроку. Одного дня всі здивувалися: панотців крук прилетів, сів на дах і став заглядати до хати, крюкати й говорити по-своєму. Стрибав, вертівся, підлітав і сідав на дерево напроти дверей. Через півгодини священик повернувся, звільнений з тюрми.
— То був якийсь поліційний крук, — кинув хтось жартома. — Так, як є поліційні пси, що винюхують злочинців і співдіють із поліцією. Цей крук, певно, замешкав на даху тюрми чи на дереві поблизу її і, побачивши, що господар вийшов, прилетів наввипередки до його дому.
— Мало правдоподібна теорія, — висловив свій сумнів пан з черевцем. — Він мусів би день і ніч стежити за подіями в тюрмі. А коли їсти й спати?