Выбрать главу

Гріє сонце?..

Гріло…

Далекими шляхами курява вкрила степ, і пірнула в далині Україна. Там — мати…

Словаччина… Бомби в Братіславі. Втратила дитину, що нею завагітніла в дорозі. Спливала кров’ю. Була сама, з малою донечкою. Чоловіка захопили партизани, потягнули на роботу, в ліс. Як пережила це без помочі? Була, мов лушпина з горіха, з якого вийняли зернятко. Позбавлена надії на життя, порожня.

— Світ міг валитися, але в мені жила непоборна потреба материнства. Це, мабуть, загадка життя. Завдяки непоборному бажанню матерів продовжується рід. Воно первісне та притаманне всьому живому. Чим більше катаклізму, тим потужніша творча сила матерів — заселювати руїни.

— Здавалося, все зникло: донька і світ, і чоловік… Була тільки я і моя втрата. Стояла над річкою, як оце тепер над озером. Жага життя була така велика, що кликала смерти. Ступила ногою з берега…

— Привид? Сон? Дійсність, — і досі не знаю. — Жінка, що стояла поруч мене, дивилася мені ввічі пророчими очима й говорила: не роби цього! Життя — вічне. Материнство на землі не має ані початку, ані кінця. Але по тому боці тільки кінець і смерть.

Ця жінка була така подібна до її матері! Вона ж залишилася в Україні сама, і її підтримувала віра в те, що донька вибрала правильний шлях і що буде щаслива. Мама! Її розпуці не було б міри.

А жінка-привид, жінка-з’ява говорила:

— Перед тобою життя. І материнство йтиме крізь нього нерозривною ниткою. Вона буде то криваво-багряною, то знову золотою від успіхів, то темною від невдач і страждань. Але своє призначення ти неси в життя і не дай гаснути творчому полум’ю, що проймає тебе!

Нікого не було біля неї. Поверталася в місто, і їй здавалося, що поруч іде мама і що скаржиться вона їй на невдачі життя, страждання й втрати, що тулиться до неї на пустих дорогах мандрівки чужиною.

— Мабуть, материнство в мене сильніше від усіх інших почувань. Любов до матері і любов матері до дітей.

Дрібними бризками морщилось озеро. Проміння сонця ламалося в них, і райдужні іскри стрибали та переливалися, наче кольорова пряжа на срібних клубках. Очі Ізи пірнули в глибінь, і в ній вони віднаходили неплідні роки в чужині, терпке життя в змаганнях із середовищем та в подружніх труднощах, в невдачах у прямуванні до фахових осягів. Підвівши голову, спинила погляд на хлоп’яті:

— Він — мій єдиний осяг у чужині. Він сповнив мою тугу.

Здавалося, що крізь нього, оцього тендітного хлопчика, стелився поміст у минуле і нерозривна смуга бігла в майбутнє.

— Нав, мамі, ай ем ґоінґ ту фіш! — Миколка закинув вудку. Ізидора причалила до острова, простягнулася на дні човна і, спустивши руку поза облавок, гралася бризками. Поруч Миколки сиділа Нана. Час від часу вона підривалася, вертіла хвостом і примирливо скавучала. Діставала язиком личка хлопця, раз, вдруге. Тоді лягала поруч та, примкнувши очі й висолопивши язик, подрімувала.

* * *

Під деревами в ліску сиділа дівчинка-десятиклясниця Люба. Далека всьому, що діялось на Діброві. Вона заглиблена в книжку, невеличку, закуплену в дроґіста. Там, у тій книжці, був її світ. Він був інакший від того, що привезли з собою батьки і цілковито різнився від того, що й вони його втрачали тут, на новому березі.

У новому, іншому світі жила Люба, хоч і народилася там, далеко, серед безкраїх просторів в Україні. Якими ж стежками йтиме Миколка, що народився на чужих берегах і нічого не знав поза тим, що діялося на них?..

Шумів ліс на Діброві, і понад срібною гладдю озера пустував теплий літній вітер…

Лямпіони танцювали з вітром

Кольорові лямпіони хиталися на шнурах, що бігли від дерева до дерева, спліталися й розпліталися, і нічний вітер мотав їх у такт музики, а може, в такт свого подуву, що летів від озера. Від слабких кольорових світел падали мазки на нічну темряву й снувалися по травнику.

Лариса танцювала, і Христина, її мама, час від часу помічала її. Тоді, коли виринала з-поміж склубочених пар і білою сильфідою миготіла й вигиналася, появлялася і зникала в глибині людського клубовища. У півсутінку, що панував у малому танцювальному павільйончику. На його підлозі черевики й черевички, капці й капчики вигиналися й витупували, кривилися й ламалися, наче б насміхалися з когось. Зразу повище них починався несамовитий розмах підстеген і стеген, і чим вище, тим ставав більш карикатурним і невгамовним. Аж доки клуби й живіт не попадали в несамовитий скрут, вигини і ритмічні корчі. Бо — такий був твіст.