Музика втомилася. Досі вона ревла й кричала та горлала твісти. Заспокоївся конвульсійний тумульт сучасности, біла німфочка покинула аренку, вступила в сутінок і, приєднавшись до мами, забіліла серед дерев.
«… і вже нас не знайшли більше. А відтіля — на Захід».
Хтось іще наспівував, ідучи дібров’яними стежками. Серпик місяця купався в озері, розкривши обійми великій зорі, що дрижала на небосхилі. І тарахкотіли цвіркуни.
Чорне море
Вони ніколи не бачили його. Більшість з них не бачила ніякого моря. Вони або вже народилися в цій країні, або приїхали сюди малими дітьми. Може, морем для них була ванна, в якій пускали свої човни, в якій бігали їхні моторівки, що їх накручують дитячими ключами. Може щойно Дібровське озеро стало для них символом моря тоді, коли вони вчилися плавати й озерна глибінь полохала їх так, як би це робило море. Вони, Чорноморці, найстарші, ще з дому. Всі інші з тої пори, коли на озеро Сент Клер спустили судно, піднявши на ньому прапор Чорноморської Фльоти. Може, їхні батьки чи брати плавали на Юрієві Побідоносцеві і мали щастя піднести український прапор на щоглу міноносця Завидного. А може тільки їм хтось казку розказував. Чарівну казку юних днів.
На пластовому майдані — щогла. То нічого, що вона не на кораблі Чорноморської Фльоти. Для них вона — символ.
Пластуни стоять у лавах. Лунає наказ:
— Стати до борту! На прапор і гюйс! Струнко! Український прапор піднести!
Стають мовчки плечима до борту, лицем до щогли.
Скидають шапки.
Салют!
Лопотить полотнище на вітрі, а молоді обличчя йому навздогін, і очі наввипередки з вітром.
… Чи то княжі судна? Може, Олег веде свої човни на Візантію?
Плещуть весла об хвилі, б’ють об облавок, стрибають і співають відвічну пісню морських просторів.
…Примкнімо очі, погляньмо в глибину спогадів-мрій наших. Шумить-бушує Чорне Море. Біжать білогриві хвилі, наскакують одна на одну і підносяться у височінь, наче гори. У проваллях лушпини козацьких байдаків. Ними грається море.
На Чорному Морі, на білому камені — буря!!!
Скиглять чайки. Гримлять хвилі: сказилося море!
Не злякає!
Стихає буря.
Темносиня гладь. Злегка шумлять хвилі. Сонце тоне в Босфорі.
Гордо пнуть груди кораблі, ріжуть хвилі крейсери, і гармати наставили свої дула в простір. Вони бережуть права українського народу до його моря та до його землі. Ковані крицею крейсери й підводні човни наших днів. Он, тільки перископи видно. За хвилину й вони поринають у морських глибинах, а морська гладь усміхається до небес і простору. Усміхається так, як обличчя пластунів назустріч морським походам. Бо вони
І розпливається казка наших днів, як і ті, з минулих епох нашої історії. На Діброві — день. Ясний, весняний день на Новій Землі. Хитається щогла і має Чорноморський прапор на ній. Розказує про мрії-тугу поколінь і поколінь. Тих, що на рідній, не своїй, землі, і тих, що ось тут — стрункими рядами. Перед ними сухопутні стежки, перед ними морська широчінь, безмежна далина. На ній єдина пристань на світі — Одеса.
Розмова про Зелений Яр
Недільний пополудень тягнувся й не хотів кінчитися. Всюди повно людей і гамору, грають платівки, люди вештаються. Звісно — літо… І багато людей люблять Діброву. До того ж більшість з них має дітей у таборі, тож приїздять у неділю відвідати їх і самі відпочити й розважитись.
— Не хоче скінчитися ця неділя, — говорив пластовий сеньйор. — У цих умовах у нас ніякої ізоляції не вдасться провести, а це основне в нашій роботі. Дисципліна, спосіб життя, поведінки, мова — все, що за ввесь тиждень тяжкої праці присвоїлось молоді, у неділю пропадає, ніби вітер здуває. Знову треба кількох днів, поки все вернеться до попереднього стану.
— До того ж з батьками тяжка справа, — додав виховник юнаків. — Вони не розуміють нашої програми, не розуміються на нашому способі ведення молоді. Їм, мабуть, здається, що діти у війську, що їм якась кривда діється та що їм належать бодай раз у тиждень самовільство, пестощі й ласощі. Правда, не всі. Є батьки, що мають повне зрозуміння для наших справ. Прецінь, не хто інший, як вони придбали цю оселю. Ах, якби ж ціла ця Діброва була власністю Пласту!