— Рай! Але ні тоді було, ні тепер Пластові не під силу купити, сплачувати та утримувати таку посілість. Звідси й спілка Пласту з Дібровою. Бо те саме відноситься й до Діброви. Знову ж таки з менших об’єктів не було б користи нікому.
— Та хоч би обидва ці спільники були поділилися пополовині! Тоді ми мали б куди рости. Ще поки Пласт був молодий, було доволі місця. Але ми ростемо швидко, і тепер нам дається взнаки тіснота. Взяти б табір юнаків, який прийшлося влаштувати на пісковій поляні, доволі далеко від води. У криниці, що її з таким трудом і коштом викопали, води обмаль. Доводиться питну воду завозити в брезентовому мішку.
— До того ж на поляні нема дерев, і в шатрах гаряче. Нам так придалася б суміжна частина Діброви, де отой буфет і дімок, та спортовий майдан. Там вимріяне місце для шатер! Було б чудово! Наші не лише мали б приміщення, а й були б осторонь від недільної товкітні та від ярмаркових пікніків. Тоді можна було б вести працю доцільно й пляново, і вона мала б тяглість і більший успіх.
Обидва вони приглядалися до мрії багатьох — росту в напрямі Діброви. Алеж чи цієї мрії не вдалося б здійснити? Прецінь, так багато й завжди говориться про молодь і так багато хотілося б для неї зробити!
— Є ще одна можливість росту, — говорив сеньйор, — а це — йти в напрямі оцієї Сагари чи поляни. Там же за нею є ліс. Він дикий, на мочарі, і там повно поганого зілля й комарів. Отже, треба б частину лісу викорчувати та підготовити те місце для табору. За водою там, може б, не треба було далеко чи глибоко шукати.
— Ліс треба б почистити. Правда, два роки тому чистив його Петро, але ліс знову заріс хащею. Треба б здренувати мочар, поробити дороги…
— Чи уявляєш собі, скільки мало б коштувати зреалізування такого пляну? Мабуть, з огляду на кошти, вигідніше було б купити інше приміщення для Пласту.
— Так. Все тут, як і багато наших справ, залежить від грошей. Багато можна б зробити гарного і навіть тут, але де гроші? На жаль, в той час, коли наше громадянство багатіє, наші установи, газети чи видавництва бідніють або й зовсім занепадають. Якби ж поміж першим і другим удалось завести здорове співвідношення!
— Цікаво мені знати, чи інші народи мають такі труднощі, як ми? Говорячи про інших, я думаю про інших новоприбулих, бо старі емігранти подекуди різняться у всіх нас. Вони зовсім влились у життя цієї країни і пристосувались до його вимог. Але ми привезли з собою наші старі цінності, і про них ми мусимо піклуватися та їх розбудовувати.
— То чому ми не привезли старої психіки, характеру нашої людини, яка своєю жертвенністю збудувала й утримувала Пласт, ідучи навіть пробоєм проти польського насильства? Чому б не віднайти її тепер, коли заходить потреба?
— На жаль, емігрант — інша людина. Мандрівка й чужина зробили своє.
Так розмовляючи, вони обидва добралися до табору. Там бо мала відбутися ватра і багато дечого ще треба було зробити. Поки спалахне вогонь на цьому клаптику землі.
II
На Березі Мрійників
На Березі Мрійників — по літах
Чи багато змінилося на тому боці Діброви?
Коли кинути оком, а ще з дібров’яного побережжя, — то не багато: кілька нових домів побудовано — і все. Але людське життя попливло. Воно шпаркіше, ніж твори, що їх людина покидає за собою.
І дійсно, виходите з Діброви на цю ж дорогу, якою ви йшли давніше і яка ні в чому не змінилася. Хібащо повиростали й покремезнішали дерева, що її затінюють. Але вибої на дорозі залишилися, як і були. Ви кидаєте оком у придорожні трави: чи не зацвів капчик? Але тепер ще передчасно його чекати, він ще не проснувся. А якщо й прокинувся, то яснозеленою трубкою ховається він між сухим оситнягом і жовтими торічними травами.
Зупиняєтесь біля малого містка, під яким вода збігає з сусіднього озера до Дібров’яного і дивитесь, як вона, журкотячи, виливається з бляшаної рури і маленькою каскадою впадає в потічок. Там живуть водяні щурі, але сьогодні їх не видно.
Праворуч — сусіднє озеро. Довкруги ані будинку, ані людини, зате соковитий густий ліс. Він ясніє ранньовесняною зеленню, і в ньому співають птахи. Десь у його гущавині живуть олені, бо Петро бачив, як вони вибігали, коли був час ловів. Тоді, — розказує він, — американці дуже стрілєют, а вони сильно б’ют. То звір’є ховаєси в Діброві, бо го ту не рушит.