На воді човен на припоні, а на березі покинені весла. Йдімо далі, бо тепер весна, і «звір’є» може спокійно виводитися в лісі, ми його тут не побачимо. Зате побачимо щось нове: в’їздову браму на Берег Мрійників. Вона з залізних прутів, перепоясана поперек вигнутою, хвилястою стрічкою. Браму розмальовано на зелено, а в'язання на червоно. Дуже весело. І надпис:
Private Road
Dibrova Drive
No trespassing
Violators will be prosecuted.
Але ця пересторога до нас, мабуть, не відноситься, і ми можемо сміливо ввійти на широку, рінисту дорогу.
Напроти брами, через дорогу ще щось нове: поштова скринька пана Рябця. Така бляшана, подовгаста, на тичці, з великими буквами на ній. Дуже прикметна в Америці. Зрештою, це перший дібров’янин, що обзавівся поштовою скринькою.
Це надає оселям вигляд тривкости: уже маємо першого постійного мешканця при дорозі Діброва (Діброва Драйв).
Так, отже, ми ввійшли на приозерних ділянках назад на терен Діброви і розглядаємось. Ліворуч дороги — хаща. Вона ще панує на кількох досі не проданих ділянках над озером. Правда, її проріджено й прочищено, тому вона втратила багато своєї незайманої краси. І тому дім пана Американця вже не ховається в гущі, і ми бачимо його виразно з дороги. Але самого господаря вже немає тут, він продав свій дім молодому подружжю, американцям теж. Уже не побачимо влітку молодого, стрункого, кріпкого чоловіка. А може його й узагалі не було, а це була лише наша уява-сон з молодечих дівочих літ? Той, що не здійснився ніколи…
Назва нових власників нагадує нам щось приємне — усмішку. Пан Смайл, певно, народився з нею на немовлячому обличчі. Вона така потрібна в цій країні, де всі навчають вас: кіп смайлін! І ви, приїхавши сюди, мусіли вчитися викликувати та втримувати її на вашому обличчі, усмішку, помимо журби чи образи, що гніздилася в вашому мозку. Може й ви народилися з усмішкою, але життя погасило її.
Як би там не було, це молоде подружжя почистило ліс та викінчило дім зсередини. Їх, певно, побачимо влітку та, може, й познайомимось. Зрештою, вони теж не чистокровні. Що зробиш: не кожна подружня пара приїхала до Америки на Мейфлавері або на висококолісному возі на здобуття Заходу. Треба їм вибачити так, як і нам, бо ті часи давно минули, а ми — сучасні. Але якщо йдеться про них, то батьки пана говорять по-чеському, він сам уже ні, тим більше, що одружений з француженкою.
Починаючи з цієї оселі, всі дальші можна назвати ЧСР — Чехо-Словацька Республіка. І ось чому. Найближчий сусід, що ще нічого не будує, але вже вичистив ділянку, засіяв гарною травичкою та поставив на ній лавки й столики, — чех. На його ділянці в неділю звичайно гості, вони пікнікують за столами. А далі, зразу ж за хащею, густо порослою осокою й перетканою модринами, пан Джо, словак, хоч і з німецьким прізвищем. Але він справжній словак, низький, широкогрудий майстер-будівельник. При зустрічі з вами він дає вам картку з адресою своєї фірми. З неї довідуєтесь, що він мулярський підприємець — так хіба назвемо котрактора, що тридцять літ у бизнесі. В першій стрічці: «Ми перемодельовуємо передні порчі», а в другій: «Ми будуємо теж нові доми». Мабуть, перебудовування важніше, ніж будування нових, та, може, ми помиляємось, може, це тільки стиль такий.
Джо — наш приятель. Він єдиний із сусідів, що заходить на Діброву та помагає в будові нового мотелю. Його син, товстяк, працює там при цементі. Сам Джо говірливий та дуже товариський. Його мова дуже штудерна та нагадує мову одного пана, що, побувавши на побережжі Адріятику та намагаючись говорити по-сербському, казав: «Тут си моя мешта упадла». Джо вживає наполовину словацької мови, а другу половину поділив справедливо між поляками й українцями. Так створив загальнозрозумілу слов’янську мову, якою послуговується офіційно, при праці, бо в стосунках з дружиною вживає словацьку мову. Але залишім студіювання цієї мови мовознавцям. Нам приємно знати, що Джо народився в Словаччині, зразу ж по той бік Дуклі, шість миль від Горлиць, і що воював «за цісаря, за державу» аж шість літ, був у Львові, Проскурові, Жмеринці та сидів рік у полоні в Бердичеві. Звідти й українська мова стала складовою частиною його мови, вона разом з його історією робить його нам дуже милим і навіть одним із нас. Щодо його історії, то коли йому набридла «воячка», він утік до Америки і зразу ж став мулярем, а за кілька літ стягнув і жінку. І жилось йому добре, виховав дітей на добрих словаків, ходять вони до своєї церкви Кирила й Методів. Він часто повторяє: «Ми су роботне словацьке люді», про що так і просить помістити в книжці. Ось воно й є тут.