Пошпакуватів чуб кріпкого господаря, і дружина його поповнішала. Але усмішка залишилася такою, як була колись. Тільки декілька зморщок промережало чоло.
— Гарно в вас! По-американськи…
— Та гарно, але що з того? Це тільки тут, а в Дітройті маємо ще один дім, мурований. Є де жити, є вигода і все, як в Америці; рефріджерейтор ще не такий маємо, а піч, щоб ви побачили! Але…
— Але?..
— Є де жити, чи тут, чи в Дітройті, але… нема кому.
— Як то нема? Ви ж мали доньку.
Усміхається, але поза усмішкою ніби ховається сум.
— Мали, та що з того?
— Як то? Померла?
— Та ні, живе. Але не наша вона вже. Ще поки була вдома, то й сюди любила приїжджати та з молодими потоваришувати, покупатися й повеслувати. Ми для неї не скупилися, небо раді б були прихилити…
Так, пригадую собі: ходила в рожевому купальному костюмі, була круглява, але симетрично збудована й мила…
— Покінчила школу та й пішла студіювати. На університет, знаєте. Математику.
— О-о-о! Це тяжка наука!
Мама всміхається, і в її усмішці деяке задоволення.
— Та тяжка наука, то правда. Але таку собі вибрала, то ми вже й не перечили. Як хоче. Але дівчат мало студіює, на її курсі було тільки їх дві. Решта були самі хлопці. Та й пропала дитина!
«Ого! З’їли її канібали», — думаю…
— Спершу ми не звертали уваги, куди та й з ким ходить. Зрештою, вчилася ж. Але перестала їздити з нами на Діброву, ніби мала вчитися. І якась інша зробилася. Ніби ставала чужою, якась задумана, інша дитина. Якось раз ми таки взяли її на Діброву. Але вона не йде купатися, не йде між молодих. Сидить у хаті чи на городі, та щось собі думає. Що таке з дитиною? — гадаю собі. Та й довідалась: любиться. Та ще й з ким! З чужим, десь із Тексасу. І не покину, — каже, — люблю!
Не помогло ані лаяти, ані карати. Любови з серця не виб’єш. Де там! Та ще любови до чужого. І стала дитина чужою, за чужим.
Мати йде до спальні й приносить знімок. Як колись робила вдома, витирає скло хвартухом і показує.
— Прийшлося справити весілля. Щоб люди не казали, що на віру живе.
На знімку весільна група, самі молоді та їхні дружки й дружби. Батьків немає. Від рясних суконь, вельонів і букетів — чимось чужим. Америкою. І чоловіки в білих жакетах. Молодий — гарний, чорнобривий, круглолиций.
Молода — не висока, круглява. На обличчі самовпевнений усміх. Так, вона перемогла, осягнула, що хотіла.
— А зять у вас гарний і милий з обличчя.
Мати всміхається, цим разом ясніше, веселіше.
— Та він файний хлоп, нема що казати. І добрий, і розумний. Навіть по-українському навчився. Газету вам читає, як не кожний українець потрафить. І її любить, і…
— Вас шанує.
— Та, може, й шанує. А коли ми їх видимо? Як тільки побралися, пішли геть від нас. Хоч хата наша простора, мурована, і для всіх є місце. Бо ми, як будували, гадали, що доньці буде, та й унукам. А вони пішли у винаймлену. Та й сюди не приїздять. Тільки часом зайдуть, так, як у гості.
Знімок вертається на своє місце в спальні. Крізь вікно — озеро й бліда зелень молоденьких бруньок модрин.
— Сподівається дитини десь тепер.
Батько сидить на делікатному ясному стільці, підпер голову руками і слухає. Певно, цю розповідь чув уже не раз. Певно, не одним скаржилася дружина.
— То, певно, частіше до вас заходитимуть і, може, з онучком приїздитимуть сюди, на Діброву.
Мати вагається: та, може…
А кімнат не винаймають для інших: як нема для кого, то хай буде для себе. Он, взимку були в Нью Йорку, у краян. Запросили їх до себе на літо. Най вони побудуть! А потім ще других запросять. Бо грошей їм не треба.
— Але ви мені скажіть: мала вона до вибору між чужим і своїм хлопцем?
— Та де мала? Наші хлопці не поважають дівчат, що вчаться. Вони й самі не дуже горнуться до науки. Кажний дивиться, як би найскорше взяти якусь роботу та й починати гроші заробляти. Ті гроші — то спокуса, то мамона! А як ні, то йдуть до війська, як ось тут неодин зробив. Аби кудись поїхати та зазнати якихось пригод. А потім вертаються, зараз женяться з чужинками і стають до якоїсь заробіткової праці.
Так, так воно є. Тож не диво, що дівчина, маючи до вибору між самотою і чужим, вибрала друге.
— Але ви не гадайте, що то тільки в нас така дитина вдалася! Ви подивіться по Дітройті: що не родина, то те саме. Он, недалеко шукати, Мирон айришку взяв, уже двоє дітей мають. А й тут, за межею, хлопець з чужою зв’язався. Уже не кажу про сина того пана, що виїхав з Дітройту, — взяв якусь француженку, чи що, та й зовсім свого відцурався. Може, тому й батько забрався від людей, бо знають його… А вже найгірше, що деякі українки любляться з арабами-мусулманами. А то, знаєте, невірні, мусулмани. Та ще й мають право мати кілька жінок. Через те не хочуть їм дати горожанства, бо в Америці многоженство заборонене. А панни не хочуть їх покинути, а вони не хочуть покинути віри своєї. І щоб ви знали, їх уже кілька так закохалося у Дітройті. А наша ж вийшла за католика, до того ж він дуже релігійний. А то — невірні, здавен-давна вороги нашої віри.