Обличчя в матері прояснюється, і на нього повертається вибачлива усмішка.
Так, любов дурна, і немає проти неї ліку.
А батьки турбуються й страждають…
На пісковому пагорбі
Міркуючи про кохання, ви йдете далі та приглядаєтесь до цієї смуги. Он декілька ділянок, частинно вичищених і засаджених деревами, а частинно ще покритих хащею. В основному всіх їх можна б назвати Слюсарчуківкою, бо, крім ділянки пана Мілянича, що залишилась тут, хоч він сам вимандрував (на ній понад хащею пишається кремезний дуб), — всі інші належать до сім’ї Слюсарчуків. Тут бо пані Оля має ділянку, і, може, то її зелень надає кольориту її малюнкам так, як надозерна віддає їй синьку й аквамарину. І гайок пана Атанаса межує з потічком, що відділяє цю смугу від господарства пана Степана. Колись там був штучно зроблений острів і річка, по якій діти пускали човники. Відкупив те пан Атанас, і зникла річка й острівець, а на тому місці постав гайок і поросла гладка зелена травичка.
Небагато змінилося теж на ділянці пана Степана. Правда, пані Марійка відійшла у вічність, бо її переміг грізний ворог. Якби ми були греками, ми сказали б: цю праведну душу Харон перевіз через Стикс. Її не займав навіть Цербер, хоч який він лютий. Тепер вона проходжується по гайку, відпочиває на гладенькій мураві, і всі її страждання вже поза нею. Чи думає вона про свій дімок, свої квіточки і чи згадує потічок, що журкотить у гайку?..
Але її справжня тінь-спомин тут ще така жива! На городчику, як і давніше, дбайливо посіяно квітки, і Степан не жаліє водички. На грядках, як і давніше, знову трохи городини. Бо життя — не знає зупинки. Ми зникаємо з нього, а ті, що залишаються, мають своє життя, і його дії, хоч які б малі, важніші для них, як цілий, такий заселений Гадес.
І тому Степан далі щось довбає на подвір’ї, і діти граються над потічком, і ластівки, як завжди, повернулися до свого гніздечка. У хаті ж усе, як було. Здається, що Марія перед хвилиною готовила обід і тепер вийшла на грядки. Її посуд ще не помитий, на столі надрізаний хліб і ті самі коржики, і пляшка з водою, що її захолодила в холодильнику. Ви сідаєте на її софці та слухаєте тишу, що царює в хаті, дивитесь у вікно, і, як завжди, в ньому — озеро і дібров’яний берег.
Ви йдете далі дорогою і поглядаєте праворуч і думаєте: терен тут підноситься, але, мабуть, черпали з нього пісок, бо горбовина залишилася нерівна, наче зубами повикушувана. І ніхто з нових не поклав на ньому будинку. Життя тут припинилося.
Є тільки мала зміна: пан Щур продав один зі своїх двох будинків панству Василям. Про те ми довідались несподівано, коли зайшли шукати пана Щура. Так, це — нові власники!
Пані меле на машинці м’ясо. Ми придивляємось і здається, що нам щось пригадується. Ах, так, це ж ми — вдома… Скільки літ! Подумати лише — майже двадцять літ! Так довго ми забарились в дорозі! А вибирались ми з дому, щоб перебути лише негоду…
…Львів… Кухня… Кася меле м’ясо. Бицьо вертиться біля неї.
— «Бицю, жеби ці джві сьціслі, не драпай по ногах! Панцю, кілько має бути шницлів?..»
Дзвінок: Роман прийшов зі школи. Кидає торбу, аж олівці деренчать…
Знаєш, Зонька…
Телефон…
Папужки мають малих, і хата гомонить від їхнього цвірчання…
То мусіло бути давно, десь глибоко, десь далеко в минулому. Може, воно відбувалося в підсвідомості, а може, ми читали таку книжку чи бачили фільм такий…
Думки відпливли в глиб часу, і глибінь увійшла поміж нас і дійсність.
Панство Василі купили дімок. Пан з буйним чорним чубом, присипаним сивиною, дивиться розумними очима, і його м’який мелодійний голос легким алегро вливається в симфонію дібров’яних буднів. Пан лягає перед домом на лежанку, примикає очі, мабуть, відпочиває. Може, слухає музику озера й лісу та весняного етюду, і думки його відлетіли далеко-далеко. А може, нам тільки так здається, може, вони не так далеко, не в царині мистецтва, а тільки б’ються вони серед ускладнень, що їх принесло життя. Може, доля доні сповнює його журбою…