Мандрівник
Пан Антонович згрібає листя. Бо осінь у Діброві. Робить це без ентузіязму. Кому, вкінці, шкодило б, якби залишилось це мертве листя, що ним грається вітер? І немає його багато, бо й не росте багато на його ділянці. То сухий видолинок, Сагара. Світить він пісковим дном та прилягає до білого обриву, і здається, що його хтось викусив з нього.
Осінній вітер приносить нове листя. Крізь оголені віти дерев просвічується узбіччя і поза ним невиразна, сповита туманом, далечінь!
Кидає працю, якщо таке ліниве махання граблями можна назвати працею, сідає за столом, якого привіз із собою, і дивиться понад озеро, наче на дібров’яний берег. Але він поволі віддалюється, Діброва й озеро маліють і наче б поринали і в глибині його думок і спогадів.
Хтось малював картину: містечко, сповите туманом, десь там у мрійній далині. Напереді лісок, озеро, поля й дороги. Просторі, безконечні дороги. Картина недокінчена, наче трохи вилиняла чи затерта. Це — мертва природа. Немає в ній людини. Мабуть, артист забув намалювати невисокого, плечистого чоловіка в гранатовій краткованій сорочці і спортових штанях. Чоловіка, що дивиться понад озеро і шукає себе в діях минулого.
Карпати. Мальовані ніжними пастелями, зелені гори по той бік кордону. З малої іскри спалахує полум’я — Карпатська Україна.
Провалюється великодержавний сон чехів. Смішне: зліпок з трьох, хоч і слов’янських, та таких різних народів, мав би творити чеську державу! Але на її рубежах став споконвічний ворог — німці. Його й Гітлера нестримна воля підбоїв.
Не сидіти було довше в Празі, столиці Чех, студіюючи та політикуючи. По-емігрантськи. Кликала земля. Гнав зов крови. І яскраві картини, яких не забував ніколи: оселі, рідко розсипані по горах і в долинах річок. Їх усього шістсот тисяч, цих карпатців. Полюбив їх, мандруючи горами під час літнього дозвілля. Кликали: прийди! Помагай будувати державу!
Сильніший був той клич, ніж розумові обчислення й міркування. Не міг і не старався йому опертися: ідея вічна і спалахує самочинно — раз тут, то знову там.
Останній поїзд. Тарахкотять колеса по непевному шляху. За кілька годин займуть його мадяри. Їх кілька в поїзді. Пробираються до Хусту. В такт коліс стукотять молоді серця. Швидше б, швидше! Від нетерплячки хочеться кинутись бігцем та навпростець горами. Щоб зібрати таких, як вони, щоб зорганізувати відпір. Час наглить!
Належить до команди Карпатської Січі і несе відповідальність за організацію цієї національної гвардії.
Сходить сонце з темряви. Будується Українська Держава. Тут, за горами, тут, з окраєчка рубіжної землі. Завтра обійме полум’я сусідню Україну, Буковину, всі землі.
О! Яке піднесення, яка візія!
Кольоровий фільм: успіхи й труднощі чергуються. Але це шлях до перемоги. Завтра чехи — браття-слов’яни — засоромлять ніж у спину молодій державі. Яка короткозорість, яка нерозумна заїлість! Нападають на команду Карпатської Січі, облягають січові касарні з намаганням розброїти їх і зліквідувати порив до волі. Так приготовляють шлях мадярам, відвічним загарбникам українських земель. Мадяри, за згодою Гітлера, нападають на новостворену державу й задушують ясне полум’я волі.
Пробираються крізь гори, щоб з гіркотою невдачі винести життя й молоді сподівання. Рветься короткометражний фільм.
Полон. З тюремного вікна приглядається, як мадяри вишколюють своїх рекрутів. Не вміють навіть маршувати, не то держати в руках рушниці. Душу рве питання: чому ми не змогли оборонити нашої молодої держави перед таким нікчемним ворогом?
Як же гірко лягти під колеса історії!
Суховій з мадярських пушт розвіяв по горах наші пісні, наші мрії і біль. Пригасла іскра свободи.
Де ж займеться вона знову? Де запалахкотить нова ватра волі?
Роки пропливають із сірими хвилями Велтави. Обмиває вона ноги гордим Градчанам, свідкові чеської слави. Тепер тут німці. Плещуть хвилі попід тринадцятьма празькими мостами. Карлів міст. Так часто проходив тим мостом, над яким царює святий Непомук із золотим хрестом, видним здаля. По боках — статуї королів. Але не вони захоплювали молодого мрійника: він кожночасно затримується перед постаттю українського козака. Був, отже, час, коли українсько-козацький нарід був сильний і славний, і честю стало прикрасити славний міст, побудований у п’ятнадцятому столітті, візерунком хороброго вояка. Ця постать вливала подив, будила віру: швидко прийде час, і нарід цей осягне волю.