В ім’я тієї віри — Організація. Треба готуватися до неминучої розправи з червоним сходом. Потайки, в рядах ОУН. Він — крайовий командант. І знову спалахує ватра, і знову ентузіязм. І віра в осяг.
Швидко розвивається стрічка, швидко пробігають події, і люди проходять і відходять, нові сподівання і — провал. І хаос, і упадок Німеччини. Тисячі наших людей гинули під колесами історії. Бо не тільки боролися з обидвома ворогами — німцями й большевиками — але й стали поруч чехів на їхніх барикадах у боротьбі з німцями. Не оглядаючись на минулі події та гіркі порахунки. Текла кров українців на чужій землі, ще одній, на якій будували резистанс. Так згинув Іван, із славного роду Макаренків. І ще, і ще, і більше їх.
Кинув зброю аж тоді, як увійшли на гомінкі бруки Праги війська червоного Українського Фронту під командою маршала Малиновського. Яка іронія долі, які кпини історії! Чехи, що від десятиліть чи й століть дивились на схід, де «Велике Руско», зустрічають цю армію та шаліють від радости. А вони, українці, стоять на хідниках і в перевулках та з-поза мурів розглядають їх, братів, із сумнівом, з тривогою. Не довго тривала радість і не довго довелось сумніватися. Швидко завойовники й визвольники змінились на грабіжників, насильників, і запанував терор.
Тривога. Заарештовано о. Волошина та багатьох старих і нових емігрантів. Вировий кинувся з вікна, щоб смертю уникнути арешту. Знищено всі українські установи, культурні надбання десятиліть. Нова руїна.
Утікав, як тровлений звір, ховався по горищах і пивницях, поночі промандровував дахами й пробігав загумінками. Та — нічого було далі сидіти, нічого дожидати.
Знову — наплечник і нова мандрівка. Скільки ж то мостів доводилось проходити, через які гори й застави прокрадатися! Але вибрався з сітей і був по тому боці — знову Німеччини. Уже тепер тієї, що лежала ниць під походом історії.
Мюнхен і Берхтесгаден. Чудові Альпи. Але не осяює їх полум’я, що колись так освітлювало схили Карпат. Чужі гори. Мандри й походи. І, щоб не дати погаснути животворній іскрі — організація Пласту. Кинувся в неї стрімголов, і нічого вже не бачив поза нею. В організації молоді — майбутнє, — говорив собі.
Вишкільні табори, курси, постійні мандрівки-роз’їзди. Видавничі справи.
Антонович усміхається до спогадів, що встають стрункими рядами молоді, гріє свою душу при пластовій ватрі, що палає в альпійських проваллях. Невже здав позиції в руки молодих?
Америка. Нова будова ще однієї України. В душах молоді.
Усі вільні хвилини від чорної праці посвячує їй. Не в руках справа — дивиться на мозолі, що наросли на руках. Мозолі на душі важніші. Вони наросли від надій і упадків, від праці, добутків і невдач. Але вони — не зневіра. Бо в душі жевріє віра в молодих, що прийшли на зміну. Їм, Пластові, віддає всі сили. Чи не вони співають:
Може їм удасться довершити те, чого ми не змогли?
Добіг до кінця фільм життя і зупинився. Чи та які кадри ще постануть на ньому?
Блідий усміх. Сивий волос.
Шелестить сухий лист на пісковому пагорбі. Антонович докінчує згрібати листя.
Тіні
Як ми вже пізнали, тінню стала пані Марія. Вона померла й узяла з собою свої мрії, сподівання й страждання. Але інші покинули Діброву. Все ж щось залишилося з них на тих нерівних пагорбках. Вони стали тінями. Може, то їхні мрії, а може, якась етерична субстанція, що її випромінює людина з свого життя. Якесь нематеріяльне існування, що залишається після того, як людина сама зникне. А, може, воно існує тільки в наших думках, відчуваннях і споминах?
Тінню стала Єлисавета. Вона була між нами чужа, хоч як намагалася ввійти в нашу громаду. Її чоловік до кінця не розумів «тего єнзика», і вона мусіла йому перекладати з одної мови на другу. «Він сказав, що зараз прийде — он повєдзял же зараз пшийдзє». І всі говорили до неї по-українському, а до пана — по-польському. Такий бо в нас звичай-обичай…
Ні, Єлисавета не померла, вона живе далеко, на північному Заході. Там, де падають дощі, але немає зими, де гора Ранієр височіє над ситозеленими посестрами-доньками і сніговим чубом розмовляє з небесами.
Продала вона свій горбок і слабку мрію про будиночок на ньому та гараж в узбіччі. А книжку вона писала й поправляла, і перередаговувала, і перекладала, і вона чомусь і досі не появилася. Чомусь, бо авторка не хоче видавати її по-польському, тільки шукає видавця англійською, а то й шведською мовою. Але таких тяжко найти, та ще й незнаному авторові, та ще й для літератури, що втратила посмак сучасности. І про сильних цього світу — большевиків, і про німців, що примирливо муркотять, наче обласкавлений тигр. Про їхні знущання та про те, як слабка тоненька дівчинка пережила обидва режими.