Десь тепер Єлисавета згадує свою ділянку в Діброві, і людей, що були такі ввічливі до неї. Як утеча з большевицького вагона смерти і рятунок перед смертним присудом у німецькому концентраку, так і ці переживання стали для Єлисавети тінню минулого. На щастя, вони — приємний спогад. Про них вона інколи пише листа своїми тоненькими пальчиками, що їх німці повиломлювали між дверима, і вони криво зрослися. Мила пані Єлисавета!
Зникла й Стефа, сестра Богдана. У нас співають про подружжя, а ще про дівчину, що, мовляв, утопилася. А наших бойківських пісень на цю тему безліч. Не одна бо зідхне собі тяжко та заведе:
Не значить, що ця пісенька стосується Богданової сестри. Долю вона вибрала собі сама і, віримо, добру.
Як би не було, зникла вона з Діброви. Її чоловік має свій закуток, і туди вона перебралася. А там маленька хатинка, де колись господарила покійна перша дружина пана Василя. Була там корівка, і були там бджоли, і біля хати кілька грядок, і далі підмоклий ліс з помотаними кущами, і далі поле. І дороги, що розбігаються широко по полі і кануть десь у далечінь північного Мішігену. Туди пішла Стефа, і Богдан залишився сам. Він ще докупив одну й другу ділянку, і на них собі працює. Поробив-вирівняв площі, може, під будову домів, поробив доріжки на узбіччях. А тому, що купив і Єлисаветину ділянку, доріжки збігають з його горбовини на її частку. Ви бачите його, як працює, тепер уже сам. Немає біля нього сестри, немає її дбайливої опіки. На його чолі задума, на обличчі сум. Бачачи його таким, ви думаєте: він похожий на Ісаака з Гамсунового «Благословення Землі». Таке ж чесне обличчя, таке ж завзяття у праці. І хочете промовити словами пісні:
Алеж не він один самітній. Не одному випала така доля, дружина або залишилася вдома, або пропала у воєнній завірюсі, і він, чи вона, й досі шукає своєї пари та й надіється, що віднайде її.
Тінню став і пан Євген. Той, що палив дуба, робив із нього маленьке пекло. Кохання переступило йому дорогу й одним махом змінило все його життя. Вирішив, що він уже задовго в Дітройті, що не має тут задовільних осягів у житті. Нажив теж ворогів, бо хто їх не має? А особливо, коли хтось говорить багато та хвалить те чи тих, яких хтось чи всі не люблять. Але така вже вдача в нього, що любить робити й говорити все наперекір.
Ну, добре. Щождо кохання, то воно й мудрішим від нього далося не раз у знаки. Воно химерне, а ще в такої наскрізь норовистої людини. Раз предметом його уваги така пані чи панна, то знову інша. Он вже й жениться. Навіть у газеті оголошує, щоб, коли цей страшний випадок наступить, люди були до нього приготовані. Це ж грім з ясного неба!
Але грім прогримить, і панові Євгенові і далі мурашки по спині лазять від самої вже думки про подружжя. Надіймось, що в такому чи іншому вигляді він його таки довершить, зарившись десь у малому місті, де ні слуху, ні духу своїх. Там Пані дуже потрібна, як майже єдиний зв’язок з людьми.
За весь час він не багато зробив на своїй ділянці, чи, власне, нічого. Он приїде, спалить сміття, поллє кілька кущиків якоїсь безпляново посадженої рістні, а далі лягає під деревом на своєму лежаку та й — їсть книжку. Бо він — книгоїдний. Це його добра прикмета. Тож Діброви йому не бракуватиме, бо такий харч можна всюди найти та ще й без підливачки й смітярки.
Що ж далі сказати вам про тіні? Ніхто більше не помер, ніхто й не перенісся. Дібров’яна громада живе собі, поле грядки чи травник і — не будує хатів. Або не має грошей, або не має для кого, бо, як Подоляки — діти розійшлися й улаштовують своє життя самі.
Так, отож, ми познайомилися з Берегом Мрійників та довідалися, що там змінилося з тої пори, яку описано в попередній книзі.
Хіба ще згадаймо про острови, хоча, на ділі, там нічого не змінилося. Трохи почистили Мушиний, присипали піском і поклали кілька сходів, якими можна на нього вилазити з води. Але самітня туя і далі росте, і мухи теж водяться. І мрія там живе: зробити острів місцем для розваг, побудувати павільйон для танців. Тоді музика не заважала б нікому з мешканців Діброви.