Олексу знайшли в Станиславові на вулиці неживого, з простріленою головою. Єдиного сина. Це під кінець німецького володіння, коли хаос паношився по наших землях і не відомо було, хто стріляв… Чи німці, чи поляки — все одно.
У тяжкій розпуці стали сивіти мамині коси. Потемніли ясні очі, і сльози вижолобили борозни під ними.
Та він, отець Осип, стояв твердо й кріпко, наче кремезний дуб, якого не захитає буря.
Але зі Сходу йшли нові насильники. Поверталися вже не на місяці, а на довго-довго. Розумів це о. Осип.
— Бери, Аню, дитину, й їдь! Вона одна в нас осталася, і вона теж у небезпеці. Викриють і знищать. І знищать нас усіх — мене, тебе, доньку. В найкращому випадку — Сибір.
Аня збиралася, і руки в неї були тяжкі, як з дерева, і серце, наче з олива. Отець Осип залишався.
— Мушу. Я організував їх. На мене дивилися, як на свого провідника. Як же я можу повернути спину до них? Я ніколи не простив би собі втечі. Що їм — те й мені!
— Так. Алеж ти священик, і вони тебе першого візьмуть…
— Візьмуть — або ні. Я серед моря рідного народу, і він не видасть мене.
Аня не могла покинути його. Вона відчувала, що її місце біля нього. Але — наглив:
— Сам я швидше збережуся. Ти, донька — це сім’я. Вас видно буде, і вас не вдасться заховати; ви тільки можете шкодити мені, ви тільки можете на мої сліди наводити.
Сиділа на возі, пригортала доньку, і обидві плакали. Але він стояв кріпкий, ясний і певен. Уже в селянській свиті, вже у вишитій сорочці. І прощався з ними тим самим усміхом, що он з ним лежить на столі. Той ясний усміх. Аня зберегла його на все життя. Життя в чужині.
… Словаччина, і табори, і Австрія. Серед цього донька зріла, наче квітка на леваді, і одружилася. Легше стало з мужчиною йти в чужину.
Стали приходити листи. Передавані через перебіжчиків, посилані в Польщу і далі.
Жив у хаті в селянина. Поночі люди приходили, і він хрестив і вінчав, правив потайки Богослужби. Він сповідав і розгрішав. Тих усіх, що двигали важкий хрест на плечах. Брав його в свої дужі руки і допомагав нести.
Люди годували його потайки.
Вісім літ жив, наче пустельник, наче Божий угодник у печері. Але жив серед своїх і для них. І не викрили його большевики. Та знали вони все. Начальник району був чесною людиною і те, що знав, знав для себе. Інколи наче б переслухував одного чи другого. Але не знайшлося в цілій окрузі двох людей, які б признались або донесли. Навіть хазяйка, де жив, нічого «не знала»… Тож — не шукав. А отець Осип жив, і правив, і діяв, як дух Божий: невидимий, невловимий, але дійсний. Аж коли помер і ліг на столі, дух його наче б увійшов у тіло.
І воплотився праведний і вірний син свого народу, і ліг серед нього з сяйвом на обличчі — він виконав завдання свого життя. Він сповнив обов’язок, що взяв на себе, і ніс його самотою й одинцем, але для них, для братів своїх і серед них.
Кріпкі руки складені на грудях. Навіть хреста в них немає: не було де взяти. Руки, ті, що стільки разів підносились з благословенням, але й готові були вхопити зброю, лежать оце холодні й мертві. Вони спочивають. І на обличчі сяйво…
Отець Осип виконав завдання свого життя.
Сльози течуть поволі тонким струмком. Підносить їх вітер дібров’яний і розсіває в просторі. Ще і ще раз Аня задає собі питання: чи не повинна була вона залишитися з ним?
На березі граються внучата. Нуся наловила рибок і щось до них говорить. Дитячою мовою. Потім ловить ручкою одну за одною та кидає їх у воду. Плюскочуть і, мов срібні краплини, падають у воду.
Обидва хлопці граються в індіян: поначіплювали на голови вінки з пір’я, в руках рушниці і, приховуючись між кущами, чатують один на одного. Дикий крик бойовиків лунає то з хащі, то з надозерних комишів.
Аня прислухається до нього, і сльози перестають сріблити її очі.
І десь, наче з далечини, долітає шум лісу. Хитаються корони могутніх дерев, і розрада лине з їхнього гілля:
… обов’язок жінки — продовжувати рід. Вона дає і зберігає життя. В негоду й катаклізм вона обов’язана хоронити свій рід від загибелі…
Плещуть дрібні хвильки, озеро лащиться до берегів, наче великий ласкавий кіт. Бризки зрошують ноги жінки, що шукає собі розради.
Вода — мати тверді. З океану народився суходіл. Буря-гураган, шаліючи, заливає береги, затоплює острови. Гинуть дерева, покотом лягають ліси допотопні. Але вода, мати життя, взяла в свої щедрі долоні насіння-зародки і віднесла його у водяний простір і викинула на далекі береги. Там, на нових континентах, постало нове життя. Надовго. Може, навіки…