Ми якраз і біжимо такою дорогою, що сполучає Дітройт — місто моторів зі столицею стейту — Ленсінґом. Швидко обабіч вже не появляються будинки, тягнуться лише поля. Одноманітні. Нецікаві.
— Знаєш, Карусь, ці пусті поля безмежні та до зануди одноманітні. Спати хочеться і, якби не необхідність трохи вважати на тебе, — заснула б. Та може швидко винайдуть авто, в якому натиснеш на ґудзик, сядеш собі вигідно і читаєш або спиш, а авто само тебе везе. Рід такого «компутера» чи що. Але, скажу тобі, ці пусті поля мене пригноблюють. У нас такого ти не побачиш. Просто не можна собі уявити. Кожен шматок поля люди використовують, засівають, обробляють, скоро поля не зможуть прогодувати людей. Мала країна, що не кажи, та Европа. А тут простір і простір колосальний. Он Великі Рівнини середини нашого континенту: їдеш, і їдеш, і їдеш, і нічого не зміняється, є простір злегка поморщений, і на ньому де-не-де фарми і де-не-де пасеться худоба. Інколи побачиш оброблені поля, але вони десь заховані, десь пірнули в безвість. Якби так оцю країну покраяти, заселити та обробити, прогодувала б, мабуть, цілий світ.
Карусь не відзивається. Він їсть бензину, закушує олією, п’є воду, і йому байдуже до наших харчів.
— Шкода, що не вільно зупинитися. Принаймні, так пишуть: «стоп» тільки для направок. А то ми зупинилися б і подивилися на озеро. Якраз із горбка, де проходить наша дорога, відкривається дуже гарний вид на озеро Кенсінґтон. Воно велике, на ньому острови і берег затокуватий, а в одному місці піскова пляжа. Це міський парк. Але чому я тобі це розказую? Ми ж були там першого року нашого знайомства, коли ти був молодий, веселий сяючий фарбою і хромом. Усі захоплювалися тобою і казали: пані має шоколядку замість авта. Якби ти не був «він», я напевно звала б тебе шоколядкою. А так ми — двоє друзів, і ти — мій Карусь.
Карусь, очевидно, задоволений; він біжить і весело помуркує.
Швидко вже Діброва. Ще трохи під горб, потім невеликий закрут і там направо велика таблиця: до Брайтону. Дороги розділяються, і ми в’їздимо в лівий рукав, потім у вухо, а потім на двадцятитрійку. Попід двома мостами ще кусок її, і ми нагадуємо собі, яка була стара дорога, як ми з’їздили з неї наліво, як ми заходили до овочевої крамниці на горбі і купували садовину. Десь осторонь сховалася тепер ця крамниця, і вона напевно відчуває брак дібров’ян. Бо хто накуповуватиме по дорозі? Кожен купує заздалегідь у Дітройті.
«Лі ровд» — пишуть. Що то за назва — Лі? Так багато американців мають ім’я Лі, а мені здавалося, що це китайська назва. Але я знала кількох Лі, і вони не були китайцями.
Їдемо між полями і фармерськими дімками. Тут знову або нічого не росте, або тільки кукурудза — пристановище для диких курочок і фазанів. Восени на цьому полі, на розі Малтби і Рінет, збираються гуси, готуючись до відлету.
— Пригадуєш собі, Карусь, як виглядала Малтби, коли купили Діброву? Самі ями і пил, страшний-страшенний. Тепер хоч вишутрували її і ями якось полатали, інколи навіть поливають смолою. До гарного ще далеко, але все ж краще. Адже одного дня зроблять і асфальтову дорогу. О, тоді буде добре!
І знаєш, що я люблю тут при Малтби? Оці крислаті дерева обабіч дороги. Їх листя яснозелене і стан поганенький, зате кремезний. Восени варто на них подивитися! З тих дерев падають яснозелені кулі, деякі величиною тенісового м’яча, інші більші і ще більші, навіть величиною футбольного м’яча, отого європейського, круглого. Якби отака тобі ґуляґа та впала на голову людині — якщо б і не розгатила череп, то щонайменше велику ґулю набила. А якби тобі, Карусь, у вікно чи на дах — страшно подумати!
Але я люблю ці індіянські помаранчі. Їх називають оседже, певно від такого племени індіян. Не знаю, чи вони їдять їх, чи що з ними роблять, але я люблю їхній запах чи то в’ялої трави, чи осіннього листя, чи якогось екзотичного напитку. Щороку беру одну-дві, держу їх у хаті і часто нюхаю. Щоправда, вони з часом жовкнуть, а потім чорніють, але ще довго взимку зберігають свій освіжаючий запах.
В’їздимо в браму і гостро повертаємо наліво. Ого! Не один уже потовк собі авто об ті кам’яні стовпці. Отже — уважно! Заглядаємо на подвір’я — на ньому порожньо. З дому теж ніхто не виглядає. Ну, нічого! Скручуємо направо і в’їздимо до мотелю.
— Уважай, Карусь! Тут невеличкий схил. Якби так не витягнути ручне гальмо та не поставити іншу ручку на «Р»-паркування, влетів би ти в самий мотель, аж закурилося б. Кому більше пошкодило б, тобі чи йому — не знаю. Але краще не пробувати.