Першою думкою Меласі було питання: Як спати при такому гаморі? Це ж тобі просто до вуха, це ж наче просто за пазухою! Друга думка: куди втікати? Це ж одинадцята година ночі!
Під вікном — кроки. З полегшею зідхнула: ще хтось не спить. На щастя, віч-на-віч небезпеки вона не сама!
— Добродію, чи ви боїтесь цвіркуна? — запитала, виставлюючи голову крізь двері. Великі карі очі дивилися з запитом-усмішкою.
— Та ні, це не вірш, ані загадка. Це трагічна дійсність: у мене в кімнаті цвіркун.
— Хай собі буде, він же не кусає, — заспокоював доктор.
— Е, та він реве на весь голос! Ходіть, будь ласка, допоможіть зловити цього дикого звіра!
Доктор послухав уважно так, як слухає серця хворого, та обережно наблизився до кутка, де умивальник, відсунув пластиковий кошик для покидьків, і з-поза нього вибіг цвіркун! Чорний, куцокрилий, подібний до таргана. Розправив крила, певно, готувався підстрибнути та присісти як не на голові, то на нозі Меласі.
— Ой! — крикнула злякано.
Хоробрий доктор узяв кошик і двічі погладив ним цвіркуна. Так, злегенька. Мабуть, цвіркун зміркував, що краще покинути побойовище, ніж чекати на дальшу напасть, бо побіг до кутка й зник між водогінними рурами.
— Будьте спокійні, дорога пані, він напевно побіг уздовж рур до сусідньої кімнати і вас вже не турбуватиме. Добраніч!
— Ой, добраніч! — Мелася не вірила в успіх цієї частинної операції. І дійсно. Як тільки двері зачинилися за хоробрим оборонцем, цвіркун почав знову свою музику. Алеж голосно! Алеж дзвінко!
Стояла серед хати, як скам’яніла. Що зробити? Він же зараз вилізе та кинеться на неї!
І знову рятунок: чиїсь кроки. Струнка русява пані Женя всміхалася розмріяно начервоненими губами, які чомусь були трохи поширені поза межі призначення, і їхній рисунок був трохи розмазаний.
— Чи… чи пані бояться цвіркуна?
— Я… о, ні! Я люблю їх, я пропадаю за ними, — пані Женя вся ще в мріях-спогадах.
— О, дорога пані! У мене в хаті цвіркун — послухайте!
Дійсно, аж лящало.
— Я зараз упіймаю його й візьму з собою, — заявила мила пані.
Пані Женя має музикальне вухо, послухала й вирішила, що музика чудова. Опісля взяла вішак, той дротяний, що їх в Америці усюди повно й даром, та, ставши на коліна, почала шолопати поміж рурами.
Але жадна жива душа не появлялася.
— Я його, певно, прогнала. Прошу спати спокійно. Але, якби знову відізвався, прошу мене покликати. Я й так ще не спатиму, ще з годинку почитаю.
Так Мелася залишилася на побойовищі зовсім сама. Віч-на-віч з ворогом, що знову почав свою музику.
Накинула на себе светрик і побігла до адміністраційного будинку. У ньому ще світилося: пан Івашко сидів над рахунковими книгами.
— Дорогий пане, в мене в хаті цвіркун!
— Не біда! Він не кусає.
— Алеж він гомонить, аж вікна дрижать. Як я можу спати?
— Ха-ха-ха! — розсміявся старший пан.
— Пане, не смійтеся, тільки ходіть з якимсь шпреєм та вигазуйте його!
— Дуже мені прикро, — оправдувався пан бухгальтер, — але я сам в будинку, а ми чекаємо ще гостей. Аж із Торонта мають приїхати, поїхав за ними до Дітройту Михайло. Я не можу покинути офісу.
— Алеж, пане, на одну хвилину! А як ні, дайте мені шпрей!
— Біда, дорога пані! Не знаю, де його шукати. Десь шпреював Петро для нових гостей і не знаю, де подів: чи до пивниці відніс, чи до шопи, чи до себе в кімнату. А він теж поїхав з Михасем. Але прошу сісти та підождати: за годинку-дві вони приїдуть, і тоді щось порадимо. Врешті, он книжка «Люблю Діброву». Там не про таких звірів пишеться. Люблю читати про звірів.
Пана Івашка тягнуло на дискусію про літературу, а Меласю — на плач.
Пішла Мелася до лазнички митися та чекати спасіння, обіцяного паном Івашком. Цвіркун перекрикував і душ, і воду, і її страх. Вийшовши з купальні, побачила жахливу картину: маршує дикий звір по підлозі. Напрям — до виходу. Мелася сховалася в купальні — трохи від страху, а трохи, щоб його не полохати: хай уже йде до дверей і, певно, щілиною вилізе надвір.
Цвіркун дійсно йшов до дверей, а як тільки дійшов до них, повернув під прямим кутом, вліз під двері шафи і зараз же там загомонів. Срібний дзвіночок!
Мелася стояла серед хати так, як вийшла з купелі. Час ішов, становище ставало критичним. Накинула халатик і вибігла шукати паню Женю. Але де? Забула запитати, в котрій кімнаті вона живе. Темно було в усіх. Застукала до сусідньої, найближчої. Через якийсь час почувся там шерех, скрипіння й шепотіння голосів. Врешті, голос спросоння: хто там?