Петро кладе жилаві руки на ямку під грудьми, там, де шлунок, і кривиться:
— Болит. Але ви гадаєте, що то від хороби? Та де, де! То так мене журба ссе, то так мя туга в’ялит. Якби-м мав при собі кобіту, не хорувавби-сми, бо ще не час вмирати, а хороба добра для панів, а не для мене. Але-м сам.
— Ви ж збиралися жінку спроваджувати…
— Збирав-сми ся, але нічо з того. Файні листи, пише, масненько називає і голубит. Але в кождім листі просит, би-м ї слав пакунки, що бідує.
Петро виймає з кишені дбайливо складеного листа, розгладжує долонею і дає пані читати.
Пише Василина, що не могла піти до ксьондза за метриками, бо цілу зиму хворіла, бо не було в чім, але як потепліє, піде. І просить посилку, а на кінці: «Так тя цілую, так тя обіймаю, які-м вдома робила, доле ти моя, любку ти мій!»
— Чого ж хочете? Так гарно пише, так вас голубить.
Петро складає листа й застромлює в кишеню. Спльовує.
— Ба, та що з того! Нема мені втіхи з нев і тілько. Хоть то великі гроші коштує, але би-м спровадив. Та, видите, вже три роки таке ся тягне і за паперами не піде, і не пришле, і все тілько шли й шли. Але ми писав оден з нашого села, би-м ї не вірив, що здорова й дужа, що з вуйком жиє, що ся не вибирає нікуда мандрувати, як ї добре з ним. А мені в очи світит, би-м посилки слав. Гроші великі, а втіхи нема. То-м писати перестав, пакунки перестав посилати, най си сидит, з ким хоче.
Присувається, кладе капелюха на траву, відкидає недогарок цигарки. Руки склав на колінах. Вони загорілі від сонця, вони поорані-порепані, промережані сіткою сухожилок і жил. Руки працюючої людини.
— Багато ту паніїв їздит і сусідські фармери мают не одну, що пішла би. Ту зараз на фармі вдова. То посилала сина, би-м йшов. Каже: що будеш робити на чужих? Приставай до мене, в мене поля багато, тілько газди нема.
— Ну, бачите: щастя само в руки лізе. Йдіть!
— Га де! Не пішов-сми і не піду! Ви не знаєте, які американцкі жінки? Ще нім з нев зачнеш жити, вже каже собі відписати гроші. А потім гроші забере, хлопа нажене і тілко. А суд і всьо присуджує та ще каже хлопові на ню робити, гроші платити щомісяця. Тяжко працював-сми на ті гроші, а така тілько цап! — і всьо пропало.
Журба пригорблює Петра. Чужа йому земля, чужі люди, чужі звичаї. Він боїться всіх, боїться, що пограбують тяжко зароблені гроші.
— Але вам щось повім: ви самі та й я сам. Може, би-сми ся одружили? Не від нині вподобав-сми вас.
Пані дивиться в далечінь. Роки скитання, самота, хвороби, боротьба за життя. Давно-давно нечуті слова ласки…
— Ви десь робите, то си робіт. А мені добро, що в суботу приїдете, та й два дні мати му кобіту і буду щасливий… Гроші маю. В банку лежут. То вам ті гроші запишу: як умру, то матимете.
Так, Петро — практичний і приступає до торговельної сторінки справи.
— То ви ся надумайте. За мнов вам добре буде, я ще кріпкий і любити вас буду.
Пані переводить очі з далечини, на якій просувався фільм її життя, і розглядає жениха.
— Я, Петре, була раз одружена і не за гроші, а з любови. Гроші вмію сама заробити і не потребую нічиїх. І за гроші ні з ким не житиму. І немає в мене вже здоров’я до подружжя.
Петро не зневірюється:
— Та що вам бракує? Аво, які-сте дужі та й файні!
Пані прикриває очі повіками. З одного кутка здіймає сльозу. Завтра може закритися для неї книга життя. Перед входом у ворота темряви — зелений оваль Діброви і самітня людина, що кличе до життя.
Заперечливо хитає головою.
Петро бере косу через плече, закурює і тяжким повільним ходом подається поміж дерева. Там стає косити. Щось говорить до себе, щось бурмоче. А коса тільки — шмаг! шмаг!
З тої пори настрій у Петра погіршився і став постійно погіршуватися. Він майже зовсім оглух і не розумів людської мови так, як не розумів, що пані, яку він уподобав, не виганьбила його і не образила його. Він став жити з почуванням гніву й образи та розказував усім про те. Він став змішувати й інші події, як от женихання до пані Олі чи Стефи. Згодом всі вони разом з Василиною злилися в одну уяву — лихої жінки, що використовує, висміює й обманює.
Тільки пір’я
Пан Зеньо вийшов з авта. Його зелений «форд» зафуркотів і задрімав перед будинком управи. У руці в приїжджого картонова коробка. З неї — біла шия й жовтий дзьоб на невеликій качиній голові. Пташині очі тривожно й невпевнено — на боки.
— Петре, гей, Петре!
Вийшов із хати й поклонився низько, так низько, що капелюхом майже доторкався землі. На його обличчі наче усмішка. Але зморшки від неї ще більше збіглися, і від цього обличчя виглядало ще старішим і нещаснішим. Штучні зуби забіліли в роті Петра, коли він здоровив одного з директорів. Правда, до нього він теж мав жаль і колись навіть ненависть. Та воно пройшло, коли Зенон одружився, а пані Оля таки рішуче відкинула Петрові залицяння. Петро зрозумів, що директор ні при чому в його невдачах. І пан Зенон забув Петрові те, що, ревнуючи його до Олі, Петро біг за ним із сокирою. Чоловіки розуміють один одного та за такі геройські вчинки, як боротьба за жінку, не винуватять і не обезцінюють один одного. Тож і пустив у забуття лицарську пригоду.