— Петре, я привіз вам качку! Годуйте її собі, ви й так нічого не маєте на господарстві, то хоч качка хай вас розрадить.
Петро відібрав коробку і став дивитись на її вміст. Може, його думки-спогади пірнули десь у минуле, десь, де коло хати Василина держала дріб, і кілька качок плавало по гноївці. І мати-качка квакала, кличучи свій дріб’язок, що вилігся недавно і тепер починав плавати та шолопати дзьобами в густій чорній рідині. Іншим разом квочка висиджувала каченят, і потім їй було так тяжко дивитися, як чужі-свої діти пішли плавати, а вона, бідна, не могла. Бігала по березі, квоктала й кликала, і в усій її поставі було стільки розпуки, стільки страху за життя отих малих, що пішли плавати на цьому страшному ставку. А Василина кликала: пуль, пуль, пуль! — і вони бігли до неї, ніби здуріли, бігли на своїх куцих ніжках, хитаючись і наскакуючи одне на одного…
Петро стояв із качкою під пахвою, загублений у минулому.
— Та що маю з нев вчинити? Чи зарізати для пана директорі? — вертався знову до дійсности.
— Та ні! Кажу ж вам, годуйте собі її та хай буде вам коло хати! — засміявся Зенон, показуючи рядки білих рівних зубів.
— А мені яка втіха з неї? То не баба, би-м з нев спав, а дурний звір, то ще го обходи, ще го годуй.
Петро мав інакше, наскрізь реальне відношення до тваринно-людського світу.
Качка зажила внизу біля мотелю. Під ґанком Петро загородив сіткою місце, і там вона поквакувала, скиталася від стіни до огорожі та й думала свої качині думки. У них, певно, на першому місці був господар. Він приносив їй завжди багато харчів. До їжі сам не скорий, він завжди викидав птахам хліб, що засихав у шафі, всілякі оті солодкі медяники, що пані інженерова випікала, не знати пощо й нащо, бо їх Петро не любив; висипав рештки тіста, що сам наварив, кулешу, що плісніла в горщику, та м’ясо, що йому не смакувало. Бо то не людська їжа, а панська. Тепер усе це висипав у клітку, де жила качка — єдина його розрада. І привик до неї. Коли б, було, ви не приїхали на Діброву, він зараз же провадив вас до клітки, показував качку і сміявся широко, при чому його зуби відділялися від щелеп і, якби він не вставляв їх швидко на місце, вони, може, і випали б з рота.
— Що зроблю з качков? — відповідав на запит. — Аво! — і прикладав до своєї шиї пальця та проводив ним, наче ножем. При цьому сміявся ледве-ледве чутним сміхом.
— І ви, направду, зарізали б її? Таж ви нікого не маєте, і це єдина жива особа біля вас!
— Та такі особи до того, аби їх випасти та зарізати та й в горщок! — Петрові сірі очі дивилися на співрозмовника з легкою насмішкою. Звісно — пан, що він розуміється на господарських справах?
Качка квакала й правилася в своїй огорожі.
— Петре, слухайте, в неділю приїдуть гості до мотелю, — говорив пан інженер. Його синій форд спочивав перед входом до будинку. В руках у нього кусень олив’яної рури й долото, зачорнені металевою маззю.
— Та най си їдут, а мені що до того? — Петрові було й справді байдуже до світу та його пожильців. Відомо: американцкий світ. І живе не так, і говорить не так, як треба. А ті, наші, ніби пани, також такі, як ті американцю.
— Треба випрятати й помити підлоги, ви знаєте!
— Як матиму час, попрячу, а як ні, то ні. Вони й так не мают що робити, то най си прячут.
Багато не договоришся з Петром, це певне.
— А качку ви заберіть з-під мотелю. Смердить так, що не годен видержати! Гості будуть нарікати. Ще поки їх не було, то півбіди, а тепер вже не може бути!
Петро щось думав, щось міркував. Може, й сам це розумів, а може й ні. Тільки думав-роздумував над справою.
— Ба, та що з нев маю зробити? Годував-сми для Томкова чи для кого, а тепер викинути чи що?
— Та не кажу викидати, але загородіть їй сіткою місце он там, на пісківні, і най собі живе!
Петро щось воркотів, щось собі під носом говорив чи, може, й лаяв. Він привик говорити сам до себе.