— То би-м уже хотів видіти такі дерева. Бо робив-сми при лісі, щось троха і на деревині ся знаю.
— Але при такій деревині ви не могли б робити: вона тверда, як камінь, і червона, як кров. Такого дерева ані вогонь не бере, ані не гниє воно, і червяки його не точать.
— Добре дерево! — хвалив Петро. — То пан інзінер гадають, що з тої ялички виросте така деревина?
— Не знаю. Але то наша пані доктор привезла звідтам, з Каліфорнії, виховала, а тепер оцих дві ялиці ми й посадили. Що з них виросте, побачимо.
Покінчили садити. Петро забрав рискаль і відро, ще з-під лоба поглянув на деревцятка й сказав:
— Як їх мороз не спалит, то може й будут рости.
Дві ялички заввишки в півтора метра, стрімкого, стрілчастого росту пишалися ситою глибокою зеленню гілок, обсипаних на кінцях яснішими бруньками. Теплий весняний вітер хитав гілками, наче вітаючи їх тут, на Діброві. І було кого! Це ж були дві чужинки-секвої або, як їх називають, червоне дерево. Їхній батько залишився там, у каліфорнійському проваллі, а дві доні опинилися тут, на Діброві.
Як і ріст їх, їхня назва пишна: Секвоядендрон Гігантеум. Перша частина її назви, Секвоя — ім’я індіянського вождя, друга — назва велетнів, що бунтувалися проти богів.
У правіках ці дерева покривали землю велетенськими лісами, що сягали від Шпіцбергена по Італію і від Аляски по Панаму. Як і їхні брати індіяни, вони колись примандрували на Нову Землю почерез Центральну Азію. Мільйони літ тому. І жили вони мільйони літ на землі, аж доки води океану не залили їх потопом. Одного дня вони виринули з океану разом із землею, яку заселили згодом люди. Але вони не були живі: лежали в землі, як скаменілий ліс. Так лежали й лежать, як німі свідки колишньої величі.
Але життя непоборне. Відступаючи, океан, мати всього живого на землі, викинув на мілини суходолу дрібнесеньке насіння. Воно не скаменіло, як і гниль його не взяла. Мало непоборну силу, неймовірну живучість. З насіння зродились секвої і стали рости в затишних, лагідних проваллях Сієрра Невади, і стало їх пестити сонце нашої ери, а океан поїв їх росами свого туману. Ростуть і тепер із розкритими обіймами до сонця, з відвічною тугою за океаном, з якого вийшли.
Їхні обличчя — до заходу, де океан. Він одягає їх у срібні шати росинок, що скапують перлами з їхніх гілок. У захованих долинах Каліфорнії виросли островами ліси, яким немає рівних на землі. Тиша й сутінок панує в них. Червоні рівні колони стримлять у височінь, і ніщо не росте коло їхніх стіп. Тільки де-не-де родяться молоді ніжнозелені ялички. І не з насіння, а з ніг батьків своїх, з мозолів, що появляються на їхніх стопах. Тільки високо, недосяжно корони їхні говорять з вітром і співають у їхній чатині птахи. З побожною пошаною ступає лісом мандрівник, шепотом говорить людина — маленький червяк супроти цих велетнів. Вони бо пережили катаклізми, виросли понад потопи, вони живі свідки сірої давнини.
Я купила в Маріпозиній Гущі, там, у Йосеміті-парку, кусок дерева. То була нерівна мозоля, загорнена в червоний шматок паперу. На ньому писали коротку історію роду секвой та обіцяли, що ця мозоля, вкладена в воду, одного дня зазеленіє. Але не обіцяли, що паростки ростимуть далі, що вони закоріняться.
Отже, стояла на вікні у чашці бронзова рапава мозоля та виглядала, як первісний суходіл серед океану. Перед вікнами — широкий простір, дикі поля, порослі бур’яном. Їх промережували рейки, якими пробігав зрідка поїзд. Як далеко сягало око — нічого більше. Тільки позаду житлового будинку була лікарня для умово хворих.
Навіть якщо відтіля не доносився крик божевільних, вона, лікарня, була — всю її вагу відчувалося, наче б вона лягла вам на спину.
Отож, дивилася мозоля в небо й на дикі поля, а я — чекала. Одного дня її рапаву поверхню обсипали зелені маленькі бруньки. Стали вони рости швидко-швиденько, і ось глянь — життєрадісна ніжнозелена чатина вкрила батьківську мозолю. Ніжні пагінці маленьких яличок проросли на її голові. Коли ви примкнули трохи очі, маючи трохи уяви, ви бачили гору та ліс на ній, ліс з яснозелених секвой. Від цієї мрії-уяви мої дні стали яснішими, і в них вступила радість, сподівання.
Щодня, декілька разів на день, я зупинялася перед своїм ліском у скляній коробці і з радістю помічала його ріст. Але разом з цим появлялась журба: що ж буде далі з цим ліском? Він же без коріння!