Так, отож, ми — вдома. На деякий, недовгий час.
Що чувати на Діброві
Не питайте в тих, що скажуть: нічого! Від років нічого не діється в Діброві. І багато дечого вам скажуть люди, що бачать справи одним оком. А може, якраз двома. Широко розкритими для людських дібр і набутків. Ті, що знають ціну речам. Вони беруть шматок чого-небудь у руки і питають: скільки за те заплатити? Скільки можна заплатити за Діброву? Чи оплатиться купити? І калькулюють і оцінюють, і — обезцінюють.
У них не питайте! Хай не купують. Ми, що сидимо на гірці й поглядаємо на доріжку і слухаємо шуму лісу, — Діброви не продаємо. Ані її, ані шматочка он тієї піскової доріжки, що побігла вздовж лісу та легким луком повернулася до пляжі. Бо якраз вона і пляжа, і будиночок, біля якого ви сидите, — нові на Діброві. Ви пригадуєте собі, як воно було колись, правда? Напроти адміністраційного будинку, де жив і досі живе Петро, стояв просторий господарський будинок — возівня. У ньому валялося різне господарське знадіб’я. Ані там, ані в недалекому бронзовому стіжку, що притулився до узбіччя, не було ні сіна, ні кукурудзи, бо, як відомо, на Діброві ми їх не плекали. Замість них — були мрії й пляни. Однією з мрій було перебудування возівні. І що б ви думали? З усіх плянів цей удалось найшвидше і наче б найлегше виконати. Не розказуватиму, як будовано та як довго тривало, бо й сама не знаю. І вам, на ділі, теж, напевно, не цікаво. Зате вам цікаво взяти телефонну рурку і покликати пані Любу та заговорити приблизно так:
— Я, я, очевидно маю справу (якщо ви мужчина, то при тому мило всміхаєтесь, інколи трішки вертитесь, перекладаєте слухавку з однієї руки в другу, коротко — ви мило зворушені). Прошу дуже, пані-добродійко, кімнату від… до… в мотелі!
Ви чуєте, як на тому кінці «лінії» пані-добродійка перегортає сторінки записника, і відчуваєте навіть, як щось міркує.
— Як то, зайняті? Всі кімнати? Всі вісім?!
Подумайте: мотель! Та ще й на вісім кімнат! І то не абияких, а кожна з душшю, лазничкою і маленькою електричною плиткою на два пальники. Але ви погляньте на стіни, погляньте на стелю: все викладене чи вибите «панелем» (так то називає пан інженер) кольору стиглого горіха, ліскового, я думаю, і вам аж смачно робиться, коли ви поглядаєте на ті стіни. І алюмінійові вікна до закручування, і сітки — все вигода і комфорт. Щоправда, часом… Але й у найдорожчих будинках трапляється оте «часом», і воно належить до вакаційних несподіванок і розваг. Так от щось там при помпі, що розганяє воду, що-небудь при електричних стопках чи якась там інша дрібниця. Та хто цим розчаровувався б? Он буря, скажемо. Одна блискавиця неждано зірвалася з неба і зовсім безпрограмно вскочила в чийсь холодильник і попалила оті самі стопки. Але холодильник, хитрий, «уземлив» ту змарновану небесну силу, і нічого не сталося навіть панні Марійці, яка так дуже боїться бурі. На щастя, був тоді пан Ярослав, відомий механік, і зразу ж вкрутив нові стопки. Так, отже, і без вини правління трапляється інколи якась дрібниця. Але мотель — гордість Діброви і одне з головних досягнень управи.
З вікон — далекий і близький вид на Діброву. Ви не мусите дивитись на валок для вирівнювання трави, ані на моторову косарку, що чекає на Петра і поїде в буйні трави, що тепер, у червні, так, мов водою, залили Діброву. Он унизу кріпкий берест гуляє на вітрі, соковитою молодою короною розгортає хмари, що відкілясь набігли з-поза озера. А ліворуч доріжки — дерева, ліс із різними відтінками зелені, одною лавою, аж до місця, де наче б замикався він над доріжкою. Ах, правда, відкіля доріжка? Тут же давніше її не було. Тільки ліс і непролазна хаща, де царювала Тарахкавчиха. Але перед двома роками робили пляжу. І тоді підприємець зробив цю доріжку, бо вона уможливила йому доїзд до озера. Заїхав булдозером, мотор тарахкотів і зубаті плуги вгризалися в землю та розсували її набік. Вже й є дорога. Це не те, що колись: дорогу копали люди, землю вивозили тачками, а потім підсипали рінню, і по ній їхав смішний, сяючий від мазі валець, пахкав і гуркотів, а завжди вусатий водій, так же замазаний, як його машина, надавлював на ручну кермівницю і гальма і провадив машину то вперед, то назад. Вітай, спомине нашого дитинства, вітай, перша машино, передвіснику автомобільного віку! Ми дивились на тебе з пошаною і мріяли колись поїхати тобою. Був же такий король, що у вільні хвилини, для розваги, вів залізницю. Цікаво, чи живе він ще, чи ще далі веде залізницю, чи може переключився на авто?