Так, швидко плили Бурундучишині дні.
З початком квітня, за шість тижнів після відвідин Старого (де ж він тепер живе, де скитається?) Бурундучиха привела на світ четверо малих. Були страшенно малесенькі: кожне важило одну дев’яту унції, уявіть собі: не цілих чотири грами! — щось подібне до малої квасолини. Були сліпі, голенькі й червоні, бо крізь їхню тонку шкіру просвічувалась кров. Хто б їх побачив, не повірив би, що такі просто неготові червячки житимуть. Проте вони не лише жили, але й мали стільки життєздатности, що знайшли доступ до маминих грудей, присмокталися до них і так діставшись до джерела життя й сили, стали рости й розвиватися.
У той час Бурундучиха цілий день проводила в хаті. Вона їла те, що заготовила собі в коморі, і їла доволі, бо від достатньої їжі залежала кількість і якість молока, потрібного для малих. До тижня малі прозріли, а до двох покрилися м’якенькою шерстю, пушком. Ще трохи-трохи — і Бурундучиха могла вибігати з хати до свого складу з жолудями і до кущів з ягодами. Могла навіть у полудень і на сонечку погрітися.
За місяць бурундучки були зовсім як дорослі, але мали ще рости, повнішати й набирати сили. Їхні кісточки були ще слабкі, мускули м’які, невправні. Для того, щоб виробити силу та вправність, усі ми, як людські діти, так і діти тварин, потребуємо руху, вправи і потребуємо свіжих харчів. А тепер, навесні була свіжа травичка, не одно зернятко знайшлося на торішніх билах, і в землі було багато молодих, смачних, соковитих червячків.
І сяє тепле та ясне сонечко. Настав уже час випровадити дітей надвір. З тісної темної хати — на ясний світ. І показати їх сусідам і почванитися ними. Отож, вийшла Бурундучиха перед хату та, за звичаєм тварин, розглядалася, чи немає де ворогів. Окрім чикання інших бурундуків та співу пташок — ніде нікого. Стала біля нірки і кликала. Її поклик летів туди, глибоко в землю, наче довгою трубою, яка ще й відбивала той поклик і зміцнювала його. Мама говорила до дітей і до того часу, але тепер ця мова була інакша: це був поклик, що призивав, принаджував, але разом з цим і наказував.
Найкріпше, певно найстарше, стало повзти, деручись до маминого голосу. Який же довгий цей хід і як далеко йти малим слабким ніжкам! Але мама кличе, мама призиває!
Мала мордочка появляється в щілинці, дбайливо прикритій землею й листям. Очка, непривичні до світла, щуляться: довкола стільки зелені, і я такий маленький, бідний звірочок! Мама задкує й кличе, тож, смішно розкрячивши ніжки, повзе за нею. Так дістаються під ближчий камінь. Бурундучиха загортає листям схованку і вертається по другого. І його, як і старшого, вдається їй так само випровадити в світ. Але два менші, не зважаючи на настирливе кликання, не вилазять. Бурундучиха влазить до нірки, вовтузиться там і, вкінці, обидва бурундучки один за одним випадають із нірки — їх мама виштовхує носом. Лежать на землі, безсилі й маленькі. Їх уже мама не кличе в дорогу, тільки підштовхує носом і допомагає підвестися на ніжки. Хвилину постояла біля них, наче щось міркуючи, і — зіштовхує малих знов до хати. На сьогодні доволі вправи для них.
Вертається за двома старшенькими. Зіщулившись, сидять вони під каменем. Кличе їх назад до хати. Але тільки одне має сміливість вилізти з-під каменя та йти за мамою. Друге тільки виставляє мордочку і знов ховається. Мама присідає на задніх ногах, підпирається хвостом і… дає малому порядного ляпаса в маленьку мордочку! Ось тобі, боягузе!
Не знаю, дорогі читачі, чи після такої кари малий плакав, як це робили ви маленькими, бо пан Бравн, що приглядався до цієї події з своєї лежанки і розказав про неї, не помітив сліз в очах звірка. Врешті, може вони плачуть без сліз, тільки скривившись. А може, малий взагалі не плакав, тільки зрозумів мамину науку, бо виповз із схованки та, хитаючись на тендітних ніжках, подався за мамою.
Уже щодня Бурундучиха виводила дітей з хати для вправ у ходженні. Вірмо, що відбувалося воно без ляпасів, хоч, хто його знає — було ж немало мороки з двома молодшими. Згодом принесла жолудь та, сівши на камені, держить його в лапках-руках, повертає зручно та лущить. Приглядаються цікаво. Бурундучиха кидає їм кришки — куштують: але ж то смачне!
Так поступає наука. Не одні ще будуть вправи, не одні труднощі, поки малі навчаться гризти горіхи, ловити і знаходити живину і, вкінці, гратися. Цього останнього, мабуть, жадного маляти не треба вчити: потреба гратися вроджена всьому живому, це вправи, це підготова до життя й ловів. Але й воно розвивається тільки поволі, ступнево у цікаву веселу дію. Чотири малі валочки вже борсаються, карбульцяють, дужаються.