Здавалося, що таким розважним способом життя вони збережуться й відбудуть літо на Діброві. Що зник там затишок, це певне: люди цілими днями плавали, діти гралися на пляжі та плавали на своїх пластикових тваринах і колесах, увечері та поночі грала музика й відбувалося гуляння, звичайно під кінець тижня. От не знати, чи було це до вподоби гусям. Та хто б їх питав! Це — німина, що нікому не потрібна. Хібащо для ловів.
Миколенко, син відомого громадянина, рідко бував на Діброві. Бо хто б платив в’їздове? Інша справа на сусідніх більших озерах. Але тут — за що? Озеро мале, ніякої розваги. Краще вже з друзями-американцями їхати на великі озера або з дружиною на метрополітальну пляжу. Принаймні, побачать людей, є нагода для спортових ігор і буфет. А тут, між своїми — нецікаво. Зрештою, одружений з чужинкою, він уже відстав від громади і призабув, що таке свої, котрі то — його чи її. А от одне, що принаджувало його до Діброви — сім’я гусей. На інших місцях треба мати дозвіл на стріляння та ще й стосуватися до мисливського сезону, а на такій от Діброві — кому діло до того, що він собі підстрелить одну-другу гуску? Вони й так нічиї.
Причаївся з човном у комишах в протоці між Моїм Островом і дібров’яним чагарником і терпеливо чатував. Терпеливість — головна прикмета мисливця. Семеро гусей піднялося з острова. Гарним граційним ключем вони летіли понад озером. Так, це вже молоді вміють літати! А ми й не знали! Та мисливець, очевидно, знав добре, коли чатував. Тепер прицілився і вистрілив. Один птах збився з дороги, став хитатися та падати вниз. Мисливець гріб веслами в тому напрямі, де впав птах. Ще бився на воді, ще розпачливо намагався плисти. Але рука мисливця схопила його за шию і здушила, після чого Миколенко кинув птаха в човен, оглянув рушницю, зарядив її новим набоєм і, насвистуючи пісеньку, плив до берега. Йому було зовсім нецікаво, що люди чогось викрикували та вигукували, чогось лаялись. Яке їм діло до нього?
З тої пори ніхто більше не бачив гусей на Діброві. Вони покинули наше озеро та, мабуть, приєдналися до табуна на одному з сусідніх озер.
Ми бачили їх. Бачили в половині жовтня, як летів великий ключ понад Дібровою. Хтось, що розумівся на цьому ділі, запевняв, що вони ще не відлітають, тільки збираються для вправ. Певно, між ними були і наші гуси. Бо в густому сутінку пізнього осіннього вечора ми помітили, що від ключа відлучилося кілька птиць, і вони стали падати на Андрієву ділянку. Там і захопила їх ніч.
З Ігорем по Діброві
— Голи смоук, тітко, а Діброва дуже файна! А я гадав, що це все твої видумки, — так Ігор, що приїхав із культурного Сходу (Америки) на наш Середній, не зовсім дикий Захід, і заздалегідь замовив собі відвідини Діброви.
— Я дуже рада, що тобі подобається. Я боялася, що не найдеш у ній нічого гарного, ані цікавого, і тому заздалегідь тебе попередила, що в Діброві немає нічого особливого.
Ми приїхали в будень, і на Діброві панувала тиша. Її я найбільше люблю, і мій співрозмовець теж зразу її помітив. Врешті, як і всі читачі моєї книжки, рад був би познайомитися з персонажами, а ту, як на біду, ніде ні сліду Петра, ніде гостей, мови немає про тарахкавців, ракунів і іншу дібров’яну «худобу». Єдине, що можна було найти — мрії. Мої й не мої. Може, мрії усіх нас, що їздять на Діброву.
Я показала своякові адміністраційний будинок, очевидно, тільки зверху, бо, як відомо, — ні Петра, ні ключа. Те саме й щодо мотелю. І розказала, як він постав з возівні, і показала йому вид з ганку. Вид на озеро, ліс і на другий берег.
— Джі, тітко, тут гарно! — заявив Ігор. Треба знати, що він говорить дуже гарно й чисто по-українському, ніколи не мішає чужих слів, але такі слівця подиву чи виклику присвоїв собі в школі і не може від них відвикнути.
— Праворуч від будинку бачиш два деревцятка, загороджені кілками: це — секвої, що їх я привезла з Каліфорнії. Тепер мучуся з ними, пробую, як би їм догодити, як би їх призвичаїти до нашого клімату й ґрунту.
Але, як бачиш, одно краще, зеленіше, а у другого жовкнуть кінці гілок. Завтра приїду й пересаджу їх, на зиму підуть до хати, бо попередні, які я висадила на узбіччі, померзли чи повсихали. Але моя мрія — мати в Діброві секвою і всім доказати, що вона не мусить жити на Заході.